Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Я б, наприклад, ніколи не додумався до того, щоб видалити губи і зрізати повіки. Незважаючи на те, що я цілком обґрунтовано пишався тонкістю своєї роботи, я не зумів би зробити цього, не пошкодивши очей. А в цьому випадку, очі металися то назад, то вперед, не будучи здатними ні закритися, ані навіть моргнути і до того ж постійно поверталися до дзеркала. Це звісно було простим припущенням, але в мене складалося відчуття, ніби очі оброблялися останніми, набагато пізніше того, як були акуратно видалені ніс і вуха. Однак я не міг вирішити, як вчинив би я: після того, як були видалені руки, ноги, геніталії, тощо, або ж — до того? Важкий вибір, але, судячи з результату, в даному випадку все було абсолютно правильно. Тут працював фахівець, який не страждав від нестачі практики. Побачивши добре препароване тіло, ми часто говоримо: «хірургічна робота». Але в даному випадку діяв справжній хірург. Кровотеча була повністю відсутньою, навіть з рота, хоча губи і язик були видаленими. Навіть зуби; ну, подібною ретельністю неможливо не захоплюватися. Кожен розріз був професійно закритим; до кожного плеча, або, вірніше, до тих місць, звідки раніше звисали руки, були прикріплені клейкою медичною стрічкою білі марлеві тампони. Багато порізів вже зажили — прямо так, як буває лише в найкращих лікарнях.

З тіла було зрізано все, абсолютно все. Нічого не залишилося, крім голої, позбавленої всяких людських рис голови, прикріпленої до торсу. Я не міг уявити, як це можна було здійснити, не вбивши суб'єкта; та й причини, які спонукали когось зробити подібну річ лежали за межами мого розуміння. Така жорстокість дозволяла поставити запитання: чи є наш Всесвіт дійсно хорошим місцем? Прошу пробачити, якщо ці слова в устах Декстера Мертва Голова звучать лицемірно. Прекрасно знаю, що я таке, знаю результати своїх вчинків, але це було зовсім не тим, що я зараз бачив перед собою. Я робив лише те, що Темний Мандрівник вважав за необхідне, і мав справу лише із тими, хто дійсно того заслуговував. В результаті моєї діяльності завжди наступала смерть, що, на думку лежачої на столі істоти, могло бути і не таким вже й поганим результатом.

Але таке... зробити щось таке настільки неспішно і обережно, і полишити живцем перед дзеркалом... Я відчував, як в глибинах мого єства зароджувалось і поступово розросталось чорне здивування, і Темний Мандрівник вперше став відчувати себе менш значною фігурою.

Те, що знаходилося на столі, судячи з усього, не помітило моєї появи і продовжувало видавати звуки, властиві собаці, яка страждає психічним розладом: одна страшна нота повторювалася знову і знову.

Я почув човгання Деб за своєю спиною.

— О, Ісусе, — промовила вона. — О, Господи... Що це таке?

— Я не знаю, — сказав я. — Але це точно не собака.

Глава 8

Відчувся дуже легкий і мирний прилив повітря; я заглянув за Деб, побачивши, що прибув сержант Доукс. Він миттєво оглянув кімнату, а потім його погляд зупинився на столі. Мушу визнати, мені було дуже цікаво побачити його реакцію на настільки неординарну картину, а очікування цього моменту відплатило мені вдосталь. Коли Доукс побачив головний експонат кухні, його погляд застиг, а сам він скам'янів, ставши схожим на статую. Через деякий, і досить тривалий, час сержант повільно поплив до столу. Рухався він так, наче його тягли на мотузці. Пройшовши повз нас і не помітивши нашої присутності, він зупинився біля столу.

Кілька секунд Доукс дивився на те, що лежало на ньому. Потім, так жодного разу і не моргнувши, сержант засунув руку під свій спортивний піджак і витягнув пістолет. Повільно, без будь-якого виразу на обличчі, він прицілився в точку між немигаючими очима істоти, від якої все ще лунав йодль. Він звів пістолет.

— Доукс, — сказала Деб сухим і хрипким голосом. Прочистивши горло, вона зробила ще одну спробу. — Доукс!

Сержант не обернувся і не відповів, однак на курок не натиснув, що виглядало в цій ситуації вкрай сумно. Що ж нам робити з цією істотою? Схоже, воно не зможе нам повідомити, хто це вчинив. У мене виникло відчуття, що його дні як корисного члена суспільства вже минули. Так чому б Доуксу не позбавити його від страждань? Після цього я і Деб з великим небажанням напишемо рапорт про його вчинок, сержанта виженуть зі служби і навіть посадять у в'язницю. З усіма моїми проблемами буде покінчено. Дуже витончений вихід з такого становища, але Дебора з ним, на жаль, ніколи не погодилася б. Часом Деб буває занадто метушливою ​​і занадто офіційною.

— Прибери зброю, Доукс, — сказала вона, і хоча все його тіло залишилось абсолютно нерухомим, сержант повернув голову в її сторону.

— Це єдине, що нам лишається, — відповів він. — Повір мені.

Дебора захитала коловою:

— Ти ж знаєш, що не маєш на це права.

Вони мовчки витріщалися один на одного, а потім погляд Доукса перемістився на мене. Було надзвичайно складно не пробурмотіти щось на зразок: «Чого коливаєшся — стріляй». Але я все ж змусив себе промовчати, і Доукс відвернув пістолет. Він подивився на стіл, похитав головою і прибрав зброю в кобуру.

— Ну і лайно, — вимовив він. — Краще б дозволила. — і швидко вийшов з кухні.

Незабаром приміщення наповнилося людьми, які робили все, щоби під час роботи не піднімати очей. Камілла Фіджі, — кремезна жіночка з короткою стрижкою, була техніком з лабораторії із обмеженнями у експресіях: вона то витріщалася, то відразу червоніла, — тихенько плакала, обробляючи кухню порошком для виявлення відбитків. Анджело Батиста, — або ж Анджело-ніякого-відношення, як ми його ще називали, оскільки він сам так завжди себе представляв3, — зблякнув і міцно стиснув свої щелепи, але в кімнаті таки залишився. Вінс Масуока, — наш колега, який зазвичай займався тим, що вдавав із себе людину, — бився у тремтінні, тому йому довелося вийти на вулицю і посидіти на веранді.

Я вже починав подумувати, чи не прикинутися і мені тремтячим від жаху, щоб не виділятися з натовпу. Напевно, варто було вийти на вулицю і посидіти поруч з Вінсом. Про що люди