Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

Коли тато просив, Непотріб супроводжував у гори маму та мене. Все завжди починалося однаково, спершу він нас випереджав, ішов далеко попереду, ще й казав, що звик до такого, він усе це пам’ятав ще з часів армії, але згодом ми його наздоганяли — напевно, армійські спогади поволі його полишали — а ще трохи часу потому ми залишали його далеко позаду, думаю, в нього просто більше не залишалося спогадів, і він весь пітнів. Тож ми залишали його на камені, а самі йшли їсти дику спаржу, плоди опунції, рвали чебрець, розмарин, кедрові горішки. Все це ми забирали вже дорогою донизу, коли вони повністю висохнуть. Траплялося, що він бував серйозним, наприклад, коли давав мені поради щодо майбутнього життя. Була поміж них одна, яка на мене особливо вплинула, бо «била просто в яблучко здорового глузду», як він казав, аби підкреслити її логічність і важливість.

— Малий, в житті є всього два типи людей, яких треба будь-якою ціною уникати. Це вегетаріанці та професійні велосипедисти. Перших треба уникати через те, що людина, котра відмовляється від антрекота, точно в попередньому житті була канібалом. А других через те, що люди із супозиторієм на голові, котрі свої булки намагаються засунути в колготки яскравих кольорів, аби в такому вигляді кататися на велосипеді, точно не при тямі. Тому, якщо колись ти зустрінеш велосипедиста-вегетаріанця, то, малюче, послухай моєї поради, з усіх сил його відштовхни, аби трохи виграти часу, та біжи дуже довго та дуже швидко!

Я дуже був йому вдячний за філософські поради.

— Найбільш небезпечними ворогами є ті, про кого ти б такого ніколи не запідозрив! — заявив він, розмірковуючи.

Можливо, він був готовий врятувати мені життя, і бодай через це я думав, що варто бути вдареним просто в яблучко здорового глузду.

На день народження мами, поки мій батько та Непотріб рано-вранці на човні вирушали готувати феєрверк на озері, ми й собі йшли робити покупки — пляшки, шинку, паелью, цілих каракатиць — круглих, ніби браслети, свічки, морозиво, тістечка і ще пляшки. Після повернення мама просила розповідати їй всілякі неймовірні історії, поки вона вибирала доречний одяг для вечірки з нагоди свого дня народження. Щоразу це тривало протягом годин, вона приміряла речі, запитувала, що я про них думаю, мені завжди все подобалося, потім питала поради в дзеркала, за яким і залишалося останнє слово, тому що, як вона казала:

— Дзеркало більш об’єктивне, воно судить правдиво, хоч іноді жорстоко, але без зайвих емоцій.

Тож вона знову перевдягалася, крутилася в одязі, танцювала в білизні, вирішувала, що все вже досконало, але не зовсім, і все починалося знову, вона приміряла той самий одяг, але вже в іншому порядку. З озера лунав різкий звук приготувань, сміху, вигуків, іноді крику:

— Не так, Непо-о-о-о-о-о-требе! — казала луна голосом Тата.

— Ми пото-о-о-о-о-о-немо! — відповідала луна голосом Непотреба.

— Припини розхитувати чо-о-о-о-о-вен! — благав батько.

— За твоє здоро-о-о-о-о-о-в’я! — співали вони вже хором.

Ніби під впливом чарів Мама знаходила правильний одяг за декілька хвилин до того, як приходили гості, щоразу це вражало. Хвилинка на те, щоби підфарбувати губи та довгі вії, і ось вона вже приймала запрошених із природною грацією, ніби щойно прокинулась і ніяк особливо не чепурилася. Її досконалий вигляд також був брехнею, але якою ж розкішною брехнею. Чекаючи, поки впаде темрява, сидячи на терасі з білими шторами, люди пили та робили одне одному компліменти за гарну засмагу, красивий одяг і вродливих дружин, а також тішилися тим, як чудово вони проводять час, хоч це й не було їхньою заслугою. Мадемуазель Надмірність мала намисто, зроблене на замовлення за її мірками, вона зі снобізмом походжала між гостями, не наважуючись клювати шматочки смаженої на грилі каракатиці, бо так вона би забризкала оливою штани тих, хто сидів поруч. Потім, коли за вершечком гори з виду зникав останній сонячний краєчок, починав звучати Боджанґлз, в атмосферу його відносив тихий і гарячий голос Ніни Сімон і відлуння її піаніно. Це було так красиво, що всі замовкали та дивилися, як Мама тихо плаче. Однією рукою я витирав її сльози, а в іншій — тримав її руки. Часто саме в її очах я бачив, як після легкого свисту вибухають перші вогні феєрверка. Перші букети розбризкували кольори в небі та летіли в протилежному напрямку — в озеро. Від тих сіамських вогнів у всіх просто відпадали щелепи, люди стояли здивовані, згодом поволі починали звучати аплодисменти; спершу сором’язливі плескання, аби нікому не заважати, далі вони все наростали, їхній звук перемішувався зі звуком вибухів кольорових феєрверків. Бурчало, плескало, тріскало, повільно тіпалося, а потім ще і ще. Із останнім пострілом ракети, що летіла якнайвище та якнайгучніше, поки розліталися лелітки вогню, повільно падаючи на всіяну зорями поверхню озера, Мама мені шепотіла:

— Не jumped so high, he jumped so high, then he lightly touched down.

І