Читати книгу - "Богдан Ступка"

Проскурню зачарував Богдан Ступка: «Він, як ніхто, вмів носити капелюха, що зближувало його з моїми уявленнями про стиль Леся Курбаса. Учень Бориса Тягна, він за школою був «онуком» Курбаса. А ще й львівський парубоцький шик, що був на межі батярства та академічного фасону, а ще гени, а ще – юнацькі враження від моря музики, що оточувало його… Його гострий розум, який часом колючими іскорками вилітав з примружених очей, його пластика, часом карколомна у вихилясах, його голос, що вмів оксамитово загортати, а міг і фальцетно витончуватися, – ось Богдан Сильвестрович. Для тих, хто наслідує Курбасівську традицію українського театру, неймовірним здався факт переїзду Ступки до Києва, у тоді консервативний і запліснявілий театр імені Франка. Це ж треба таке: поєднати європейську за суттю театральну школу, яку й представляли Сергій Данченко – тоді вже режисер – у тандемі із Богданом Ступкою, з театром натуралістично-традиційним. Мало хто згадає, що до кінця 70-х до придворного театру цього публіка не ходила. Призначення Данченка головним режисером та переїзд до Києва Богдана Ступки, Віталія Розстального – зі Львова, Володимира Оглобліна, Валерія Івченка – з Харкова, а поряд із цим – відкриття нових театрів: Молодіжного, Драми і комедії, Естради – це ж була справжня революція! Й досі дивуюсь, як на це пішла компартія… Саме на тлі цих подій та протиріч і народжувалася нова театральна стилістика, і Богдан Ступка став фронтменом цього процесу. Вродженим інтелігентом був Ступчин дядя Ваня – з його пронизливим монологом "а я б міг стати Шопенгауером!.." А поряд, у "Дикому Ангелі" – маленька роль сантехніка, неймовірно гротескова і трагічна. І звичайно ж, Артуро Уї у легендарній виставі Валентина Козьменка-Делінде на малій сцені театру Франка. Роль ця, як і вся вистава, була маніфестом нового українського театру. Ступка наче брав тебе всього, гіпнотично оволодівав твоєю волею і вів лабіринтами страху, народжуючи усвідомлення власної беззахисності в тоталітарному світі».

У Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого вчиться аж сімнадцять років! Його кілька разів виганяли з театрознавчого факультету, а потім знову поновлювали. І тільки Ростислав Пилипчук, обійнявши посаду ректора, зумів примусити горе-студента добігти фінішу. Вічний студент гордо прямує на останній екзамен: «Що це за знання – вчитися чотири роки? А от сімнадцять!» У 1984 році нарешті складає держіспит у Київському театральному. Голова держкомісії карпенківців Ада Роговцева спантеличена: «Богдане, чому ти за партою? Сідай за стіл до нас!» Майбутній театрознавець гордо відмовляється. Сьогодні в нього захист дипломної роботи: «Мій Микола Задорожний».

Самодурство українських бюрократів, захланність, заздрісність і дріб'язковість місцевого радкультістеблішменту (який 1991 року миттєво перефарбується в антирадянський) штовхають до Москви. У 1985 році Богдан Сильвестрович уже за крок від радикального рішення. Навіть приїжджає з Ларисою Семенівною до директора театру імені Моссовета узгоджувати побутові, організаційні питання. І тут читає спогади про народного артиста СРСР Михайла Романова. У 1963 році той залишає рідний Київський театр імені Лесі Українки заради… того самого театру імені Моссовета. Репетирує роль із Вірою Марецькою, московською зіркою, яка має чотири Сталінські премії. І несподівано йде з життя в готельному номері.

Богдан Ступка вірить у містику. Він помисливий. І ще відчуває, що московські підмостки – чужі. Адже він усіма фібрами артист український…

Друга половина 80-х принесла горбачовські реформи. Це солодке слово «свобода»… Олексій Кужельний відкриває в Києві перший в СРСР, перший на одній шостій частині земної суші ангажементний театр, майстерню «Сузір'я». Як на Бродвеї, сюди запрошують виконавців за контрактом. Перший твір у революційних стінах присвячений Григорію Сковороді. Сковороду грає ще один філософ. Богдан Ступка. Він рідко реагує на політичні гасла чи протистояння. Але як заговорить – тримайся. З приводу протиставлення західників східнякам кидає репліку: «У всіх тече червона кров. І якщо вколоти – всім буде боляче».

Закликає молодь невтомно вчитися: «Аби відрізняти, що воно таке – солодке, а що – гірке, адже, щоб пізнати солодке, треба пізнати гірке, як казав Григорій Савич. "Завоюй земной весь шар, будь народам многим цар, что тебе то помагает, аще внутрь душа ридает. Когда ти невесел, то ти подл и зол". Ми замало його знаємо, чув навіть таку репліку – "Григорій бесполий, кому він потрібний?" Але на Старому Арбаті в Москві до мене якось підійшов молодий чоловік і спитав, чи не пораджу я, де можна дістати почитати Сковороду».

Кужельний – вірний прихильник творчості митця: «Мені поталанило бути режисером вистав, у яких Ступка грав Шевченка і Сковороду. Він аж ніяк не намагався в них перевтілитися. Розвідки з гримом, ходою, манерою говорити спочатку вибудовували канал довіри до його проб. І раптом, за кілька тижнів до прем'єри відбувалася реінкарнація його героя. Саме так – реінкарнація, між актором і персонажем не залишалося ніякої розбіжності. Людина, яка здатна оживляти тих, хто давно пішов, здавалася мені безсмертною. Тепер я в цьому абсолютно певен. Шевченко, Сковорода, Котляревський, створені талантом Ступки, ніколи не зникнуть із пам'яті глядачів. І не тільки історичні персонажі, а й літературні герої в його виконанні набували повноцінності надсценічного існування».

У 1985 році ступає на акторський шлях син, Остап. Знімається вперше в кіно. Згодом прийде в трупу франківців. Батько ніколи не робить йому зауважень. Не мучить нотаціями. За одним винятком. Коли Остап не зумів знайти міру під час святкування вступу на перший курс Київського театрального. Довелося «зауважити» в ручному режимі. Богдан Сильвестрович не сумнівається, що син усі ґулі має набити сам. Так навчав і його самого батько, Сильвестр Ступка: «Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось досягнути. Актор, з одного боку, м'яка губка, а з другого – вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички,