Читати книгу - "Пан Халявський"

Батенько замислились і стали лічити по пальцях наші роки від народження, котрих ніколи достеменно не знали, а вдавалися до сього певного способу. І видати, що матінчина лічба була правдива, бо вони, подумавши, поцмокавши, чим вони виявляли досаду, і походивши по кімнаті, сказали, що ми ще з рік погуляємо.

Матінка помітно зраділи й, щоб піддобритися до батенька, сказали: «Як знаєте, так і робіть. Ви чоловік: чоловіки розумніші за нас».

Та й хитрі ж були матінка! Бачите, як вони вчинили: криком і слізьми змусили батенька відступитися від своєї думки, а потім і кажуть: «Робіть на свою волю… ви, мовляв, розумніші…» Батенько геть-чисто всьому повірили й помітно весь той день були до матінки м'якосердні.

Та й пустували ж ми й дуріли увесь той пільговий рік! Скільки шибок у челядні повибивали! Скільки в куховарок горшків перебили! Скільки скарг назбиралося на нас за всякі капості! Та матінка забороняли челяді доносити на нас батенькові. «Недовго вже їм гуляти! — казали вони. — Підуть у школу, перестануть. Хай буде їм чим згадати життя в батьківському домі».

Аж ось прийшло й наше до нас. Не зогледілись, як і рік минув. Перед покровою прийшов наш стихарний дячок, пан Тимофтій Книшевський, і спитав про час, коли буде найпристойніш починати вчити дітей.

Пан Книшевський, кашлянувши кілька разів за дяківським звичаєм, сказав: «Вельможні панове й добродії! Премудрость чтенія і писанія не щодня дається. Подобає почати ону з дня пророка Наума, першого числа декемврія місяця. Відомо, що од днів Адама, праотця нашого, як його син, так і всі народи та язики, що пішли од них, починали посилати дітей у школу не інакше, як на пророка Наума, єже єсть першого декемврія; в інший же день почати — не умудрить нічиїх дітей. Сіє твориться в усій вселенній».

Матінка й з того зраділи, що діти бодай два місяці ще погуляють, і мерщій сказали: «Коли ж у всій вселенній з того числа починають, то й нам годиться робити за нею». Матінка були неписьменні й тому не знали, що й вони у вселенній живуть і містяться; через те й сказали отак… трошки… простувато… Та тут же випросили в батенька дозволу торгуватися з паном Книшевським за наше навчання — і після довгого торгу поклали: замість сорока алтинів (120 коп.) з учня платити по чотири злоти та по мішку пшеничного борошна за вивчення Київської грамотки з заповідями; грамотки мають бути наші. За мене ж, як найменшого, вимовлено борошно не пшеничне, а гречане, на галушки власне панові Книшевському, і буквар його, а не наш.

Я був у матінки «пестунчик», себто улюбленець, за те, що в усякий час дня міг усе їсти, що не дадуть, і з'їдати геть-чисто все. Як тільки я став розуміти, то матінка відкрили мені сю вартість і без міри мене за те жалували та хвалили перед усіма, що в мені нема ніякої затятості. Якби матінчина воля, вони мене не віддали б ні в школу до пана Книшевського й нікуди не пустили б мене від себе, бо їм зо мною велика втіха була: як посадять мене коло себе, то я готовий увесь день просидіти, не встаючи з місця, й не промовити ні слова; скільки б не наділили мені чого поїсти, я все слухняно, мовчки приберу й знов мовчу. Матінка не натішилися мною. Бачучи ж потребу пустити мене в науку, вони, скінчивши торгуватися, покликали пана Книшевського в коморку почастувати з своїх рук горілкою на могорич, почали щонайуклінніше просити його, щоб бідного Трушка, себто мене, ні в якому разі не карав, хоч би й слід було; якщо ж уже буде треба покарати, то сік би замість мене іншого кого з простих учнів. За се матінка тут же й одрізали йому п'ять локтів (аршинів з вісім) домашнього полотна, трохи погнилого від невдалого біління.

Матінка були такі добренні, що тут же мені й сказали: «Не бійся, Трушку, тебе сей цап не битиме, хоч би ти що робив. Хоч би ти за десять років сієї поганої грамотки не вивчив, то він не посміє й пальцем зачепити. Ти ж, коли прийдеш із школи, то нежалісливому твоєму батькові й мені скаржся, що тебе в школі кріпко бито. Батько спроста віритиме й тішитиметься твоїми муками, а я удаватиму, що жалію тебе». Отаку ми й уклали з матінкою умову.

І ось зайшов згубний день!.. Першого грудня нас нагодували понад усяку міру. Батенько, благословляючи нас, таки схлипнули добренько. Вони були чадолюбні, та досі крилися з своєю ніжністю до нас; а тут не могли ніяк здержатися! Наказували нам однині поважати й шанувати пана Книшевського, як його самого, батька, а потім… Тут батеньків голос змінився, і вони, махнувши рукою, сказали «опісля», перецілували нас, обливаючи слізьми своїми, й пішли в спальню.

А матінка!.. От уже істинна мати!.. Що може зрівнятися з ніжністю материного серця?.. Вони плакали ридма, виціловували нас, а далі взялися голосити й примовляти, чисто як над померлими. «Ох, діточки-голуб'ятоньки! Та куди ж ви рушаєте, мої соколята! Ой, та в далеку ж сторону, в дячкову школу… за тою проклятою наукою!.. Та ніхто ж вас там не приголубить, не пригорне… Замучать там вас дурним вченням дурнячих книг… Кого ж я буду частувати смачними варениками?.. Для кого готуватиму молочну кашу?..» — і багато таких ніжних слів примовляли вельми жалісливо, так, що й тепер, як згадаю, мене жаль бере.

А які ж матінка були хитрі, так се аж дивно! Тут плачуть, виють, обнімають старших синів і нічого; мене