Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

— Та це не проблема. Тут же інше. Як тільки ми ним скористаємося, нас відразу засічуть і відправлять з ганьбою додому. На наше місто накладуть штраф… Це Флечмен орудує тут усім, чим хоче, йому все дозволено.

— Що ж тоді?

— Я думаю існує один спосіб, — недовго думаючи, промовив наставник.

Йор нагострив вуха.

— Недалеко від міста, — продовжував Аі Нір, — має бути закинута криниця. Вона дуже стара. Колись вона доходила до Підземної ріки. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про неї?

Йор кивнув.

— Отож, ця ріка проходить і по Проклятому Тунелю, точніше у середній його частині. Так що… є надія.

— Тоді поквапимося!

— Ти впевнений, Йоре? Адже наше місто сподівається на тебе. Наступного разу ми навряд чи зберемо стільки грошей. І я б радив…

— Наставнику! Мені справді буде краще, якщо Іолла та Інбар будуть поруч.

— Так, — пробурмотів Аі Нір, — без дівчини тут не обійшлося. Ох, мені вже ці почуття…

Після цього вони, звернувши в потрібний їм провулок, вирушили до західної межі міста.

Людей в Еїгарі з кожною хвилиною ставало все більше і більше. Прибували учасники, що змогли подолати перший етап змагань, а також місто наповнювалося численними глядачами, які прилетіли помилуватися захоплюючим видовищем.

Зважаючи на багатолюдність, Йору і його наставнику було не важко загубитися в юрбі і вийти за місто, попередньо зробивши потрібні покупки (через випадкових посередників) у спецмагазинах…

— Спробуємо вперед? — тихо відгукнулася Іолла. — А може, і Йор прийде нам на допомогу. Мені вдалося залишити записку.

— Що ж, — промовив Інбар, — я був готовий іти через цей тунель, тим більше, що проходив його пару разів. Це одне з небагатьох природних споруджень на Лімпі, яке ніколи не змінюється. Так що дорогу я знаю.

Інбар віддихався і продовжив:

— Наш шлях можна поділити на три частини. Перша і третя — сухопутні. Друга — доведеться трохи поплавати Підземною річкою. Буде холоднувато, зате швидко.

— У тунелі є річка?

— Так, але щоб вийти до неї, потрібно буде у свій час повернути праворуч, в один з підземних коридорів. Це найкоротший шлях. Треба сказати, що перша частина — найважча: нам доведеться просуватися по вузенькому карнизу над прірвою, причому в непроглядній пітьмі…

— І що не можна нічим підсвітити?

— Із незрозумілих причин тут неможливо скористатися ніякими світловими променями. Ні вогонь, ні електрика тут не дають світла. Звідси і назва — Проклятий… Наступні ж відрізки шляху не такі вже й небезпечні, вони будуть рівніші. Загалом, там буде спокійніше… Готова?

— Так, — відповіла Іолла.

— І хто знає, дівчино, може, ми навіть і встигнемо до фінального забігу. Такі справи, Іоллочко.

Потім Інбар узяв дівчину за руку і повів її за собою…

І як це не дивно, а таке іноді стається: лімпійці майже без пригод добралися до Підземної річки. Майже, тому що деякий час їх переслідували якісь незрозумілі істоти, але імітатор Інбара цього разу спрацював без похибки. Причому на диво учасників таємничих істот відлякав усього лише один вигук лімпійського пацюка — марети.

Далі — більше! Вони трохи не знепритомніли, коли на кам’янистому березі зустріли Йора і його наставника. Після вітань, дружніх обіймів і рукостискань лімпійці забралися в надувний човен (спущеного його можна було пронести в кишені) і, підтягуючи його на мотузці, що закріпили на самому початку свого шляху, пішли назад, нагору за течією.

— Скажи-но мені, шановний Аі Hope, — завів розмову Інбар, — звідки знаєш ти цю притоку?

— Ще до початку всіх Ігор, трохи більше п’ятдесяти років, я працював у цих місцях. Ми освоювали Лімпу, утім, як і інші супутники нашої планети.

— Виявляється, є й інші люди, що знають обхідний шлях?

— Я думаю, що таких, напевно, немає. Ця протока не включена в гідрологічну карту. Я випадково відкрив її вже після складання документа. Лімпа мінлива. І ніхто не знає скільки часу живуть її зміни… До речі, криниця практично повністю зруйнована і нам довелося попотіти, перш ніж добратися до води.

— Ще й русло підсіло, — додав Йор, — теж труднощі…

Але як би там не було, а наша четвірка благополучно дісталася до криниці і без усяких пригод вибралася з неї.

Їм треба було близько години, щоб дійти до міста. Зайнявши пару кімнат в одному з готелів для учасників, вони розташувалися на відпочинок. До фінального забігу залишалося півтори години…

Цей час пролетів непомітно, і всі учасники Лімпійських Ігор зібралися для заключного старту на окраїні Еїгара. Лімпійців уже було набагато менше, ніж біля Останнього Уступу. Не всім учасникам довелося добратися до міста у визначений термін. На тих, хто зміг це зробити, чекав ще один етап змагань, поділений на кілька частин. Спочатку лімпійцям пропонувалося пробігти чотири з половиною милі. На кожній півторимилевій позначці, після того, як її перетне перший лімпієць, за сигналом через десять секунд вилучалися всі інші учасники, що прийшли пізніше. Ті, хто подолав усі три позначки, вибігали до так званого УНЛО — унікального лімпійського утворення. Воно являло собою гігантську воронку правильної форми глибиною близько сотні метрів. З дна цієї воронки піднімалася височенна, на двісті метрів, циліндричної форми скеля. Учасники мали спуститися на