Читати книгу - "Білі зуби"

— Якщо це ті паскудні Свідки, то скажи їм, щоб мотали звідси!

Або ще так, з більшою фантазією:

— Сонечко, скажи, ти знаєш, що сьогодні за день? Неділя, ага? З мене ніби паски дерли. Я цілий тиждень творив землю і море. А на сьомий день я відпочиваю.

У помешканні № 75 вона провела годину з чотирнадцятирічним вундеркіндом-фізиком на ім’я Колін, котрий будь-що хотів довести дівчині, що Бога немає, водночас заглядаючи їй під спідничку. Далі вона подзвонила в помешкання № 87 і Раян Топпс відповів:

— Хто?

Він стояв там, у всій своїй червоноголовій, полосорочковій красі, закопиливши губи.

— Я… я…

Вона відчайдушно намагалася не думати про те, як одягнута: біла блузка з мереживом під шиєю, по коліна — спідниця в клітинку, і ще пояс, на якому гордо написано МІЙ ГОСПОДЬ БЛИЖЧЕ ДО ТЕБЕ.

— Шось хочеш? — прорік Раян, жадібно висмоктуючи дим з помираючої цигарки. — Чи когось?

Клара послала йому свою найширшу щербату посмішку і перейшла в стан автопілоту:

— Доприранок, сер. Я з Ламбетської Царственої Громади, в якій Свідки Єгови ждуть на пувторний прихід у славі Господа нашого, як він то зробив — хоть і, на жаль, невидимо — ше в 1914 році. Ми вірим, шо коли він то пувторить і явиться нам, з ним прийде вугонь Армагеддону, але небагато обраних у той день спасуться. Чи було б вам цікаво…

— Шо?

Клара мало що не заплакала від сорому, але почала знов:

— Чи було б вам цікаво пізнати вчення Єгови?

— Єго… кого?

— Єгови — вчення Господа нашого. Знаїте, воно, як сходи, — останнім козирем Клари була мамина метафора про святі сходи. — Я бачу, шо ви йдете вниз, а там якраз бракує схудини. І я вам просто кажу: дивись, де йдеш! Я просто хтіла б з вами пуділитися вічним блаженством. І не хочу, шуб ви злумали ноги.

Раян Топпс сперся на фрамугу дверей і довго дивився на неї крізь мереживо своїх рудих вій. Клара відчула, що вона меншає, складається сама в себе, ніби телескоп. Здавалося, ще кілька секунд і вона остаточно зникне.

— У… мене є шось, шо ви можете пучитати і переконатися самі, — вона потягнулася до валізи, відімкнула великим пальцем замок, але не встигла притримати кришку. П’ятдесят примірників «Вартової вежі» миттю розсипалися на ґанку.

— У Боже, я нині ніц не можу зрубити добре… — Вона впала на коліна, щоби позбирати журнали і до крові збила собі ліву ногу: — Ов!

— Тебе звати Клара, — спроквола проказав Раян, — ти з моєї школи, да?

— Ага, — тільки й змогла сказати Клара, страшенно горда від того, що він пам’ятає її ім’я, — я зі святого Джуда.

— Я в курсі, яка в нас школа.

Клара зашарілася, як тільки може почервоніти чорношкіра дівчина, і втупилася в підлогу.

— Канєшно, яка там святість у тій школі… — протягнув Раян, забобонно виколупуючи щось зі свого носа і витираючи руку об горщик з квітами, — дофіга справжніх ірляндців і всьо.

Далі хлопець неспішно окинув поглядом фігурку Клари, довго-довго затримавшись на її великих грудях, соски яких уже почали вимальовуватися крізь білий поліестер.

— Ліпше заходь всередину, — сказав він нарешті, діставшись очима до закривавленого коліна, — треба щось з тою фігньою робити.

Дещо пізніше того ж самого дня кушетка Раяна стала свідком невмілих обіймів і обмацувань (і хто б міг чекати, що добра дівчинка-християнка може зайти так далеко?!), і дияволу знову пішла карта в грі проти Сил Небесних. Одяг розлітався вусібіч, його стягували, він спадав, і врешті, ще до того як дзвінок проголосив закінчення понеділкових уроків у школі святого Джуда, Раян Топпс і Клара Бовден (до колективної огиди решти учнів), так чи сяк, стали одним цілим; як говорили потім у школі, вони почали «водитися» одне з одним. Що ж більшого могла уявити Клара у своїх спітнілих підліткових мареннях?

Ну що ж, «водитися» з Раяном Топпсом означало проводити час, головним чином, у три способи (за зростанням важливості): захоплюватися мопедом Раяна, захоплюватися записами Раяна, захоплюватися самим Раяном. Утім, якщо більшість дівчат дратували б побачення у гаражі, які всуціль обмежувалися Раяновим поранням біля свого мопеда і вихвалянням усіх тонкощів та складнощів будови його двигуна, то для Клари у світі не було нічого більш цікавого. Дівчина швидко зрозуміла, що Раян є людиною до болю небагатослівною і що всі розмови все одно стосуватимуться самого Раяна: його надій, його страхів (пов’язаних, головно, з його мопедом), а ще специфічного переконання, що він зі своїм мопедом довго не протягне. З якоїсь причини Раян був певен у правдивості старого гасла п’ятдесятих «Живи швидко, помирай молодим», і хоча його мопед міг розвинути швидкість всього 22 милі за годину, та й то з горба, хлопець часто з похмурим виглядом застерігав Клару, аби вона «не надто западала на нього», бо йому лишилося вже небагато: він збирався «відійти» рано і яскраво. І вона уявляла собі, як тримає його закривавленого на руках, слухає останні слова про їхню вічну любов, а потім бачила себе молодою вдовою у чорній сорочці-поло, котра замовляє, щоби йому на похоронах грали «Над Ватерлоо сонце сідає». Незбагненна відданість Клари Раяну Топпсу не знала меж. Вона виходила