Читати книгу - "Світло Парижа"

— Не хочеш бути тут, на вечірці? — спитала вона. Роберт налив собі напій. Вона здивувалася, коли він сів біля неї на канапу і чокнувся своїм келихом, він був так близько, що вона відчувала його тепло. Хоча цього вечора вона торкалася його багато разів — коли він вів її зі сходів, коли танцювали й рука торкалася її спини, — та зараз ця близькість здалася інтимною до сорому.

— Не сьогодні. Стомився від цих дівчат. Тільки пліткують і розмовляють, що про сукні й заміжжя. Хотів би поговорити з тобою, Марджі.

— Дякую, — сказала вона, в голові їй запаморочилось від такого незначного компліменту.

— Отже, тобі сподобався бал?

— Дуже-дуже. — Вона посміхнулася і знов усе згадала. Ніяковість, що вона відчула на вечірці, зникла, легка веселість від алкоголю перетворилася на тиху спокійну радість, а коли вона витягла ноги, побачила, як троянди спадають по тканині її сукні і пальці ніг у гарних атласних черевичках. І навіть якщо Роберт просто гає з нею час, вона зробить вигляд, що це щось інше, і ніхто ніколи про це не дізнається.

— Коли повертаєшся до школи?

— Ну, не те щоб це сталося зовсім нескоро, — відповіла вона, підняла й витягнула руки над головою. Їй було тепло й затишно біля каміну з келихом шампанського, і вона дозволила пледу зіслизнути на коліна.

— Я їду до Європи відразу після Нового року.

— О! Працюватимеш там?

— Боже мій, ні! — відповів Роберт і влив у себе величезний ковток напою. — Зараз я в пошуку. Хочу якомога довше уникати особливої відповідальності.

— Не хочеш займатися бізнесом?

— Анітрохи, а ти? Ти не дуже поспішаєш вийти заміж і виштовхувати у світ дітей, перетворитися, зрештою, на свою матір, адже так?

— Господи, ні! — здригнувшись, відповіла Марджі, утягнувши в себе велику порцію шампанського, імітуючи Роберта. Той весело розсміявся. — Моя мати — остання особа, на яку я хотіла б перетворитися. — Потім їй стало соромно, що вона так погано говорить про свою матір, і вона поривчасто обернулася до нього. — Ти ж не скажеш їй, що я так говорила, чи не так?

Зуби його заблищали в усмішці, він підморгнув їй повільно, визивно. — В жодному разі, принаймні до того часу, поки ти не скажеш моєму батькові, що я ратше помру, ніж прийму від нього шолом корабельного бізнесу Велшів. Вони настільки вдячні, що я не зриваю маки на полях Фландрії[20], що відкладають це доти, доки я не послужу десь, щоб ім'я родини було незаплямованим. Але зрештою, Марджі, вони прохатимуть про це, вимагатимуть. — Розповідаючи про це, він став сумним і похмурим. — Ми приречені до цього. Приречені перетворитися на наших батьків.

— Ні. — Марджі підвелася, скинувши плед, і топнула ногою. — Не робитиму цього. Стану іншою, побачиш. Стану письменницею, житиму в Європі й ніколи не одружуся. Закохуватимусь знов і знов, і ніхто не зможе мене зупинити.

Роберт дивився на неї, наче на щось зважуючись, потім допив свій келих, підвівся і, на здивування Марджі, обійняв її, наче зараз вони почнуть танцювати вальс. — Звичайно, так і буде! — промовив він, і смуток покинув його обличчя так швидко, що Марджі подумала, чи не примарилися їй усі ці похмурі пророцтва. — Збираєшся жити в Парижі й пити шампанське з черевичка, писатимеш книги, яких досі ніхто не читав. — Сказавши це, він закружляв її по кімнаті, наче вони й досі були в бальній залі, вміло ведучи між меблями, яких, здавалося, не помічав. Марджі сміялася, відкинувши голову назад і дивлячись у стелю над собою, у той час як вони танцювали в кімнаті, слухала потріскування вогню й тихі звуки вечірки поза музикою, яка лунала лише для них. — А я поїду до Італії й житиму, як маркіз, і ніколи-ніколи не думатиму про вантажі, кораблі, про тарифи чи будь-який фрахт, зовсім не думатиму. — Марджі знову сміялася, а потім він раптово зупинився.

— Оп! — Вона ще сміялася із заплющеними очима. А коли їх розплющила, Роберт дивився на неї уважно, ніби чогось шукаючи у її обличчі.

— Марджі, — промовив він низьким тихим голосом.

— Так?

Він нічого не відповів, просто витяг її руку зі своєї, обійняв за талію, притиснув до себе близько, ближче, ніж під час танцю у бальній залі, так близько, як це робили танцюючі у вітальні номера, троянди обсипалися з її сукні на його тугий білий жилет, а потім вона, ніби робила це все своє життя і відала, що станеться от зараз, затріпотіла віями й заплющила очі, коли він поцілував її.

Неможливо, щоб чиїсь губи були такими м'якими, в ній буяли тисячі почуттів, вона вдихала його запах, відчувала тепло його тіла, його руки, тверді й міцні, на своїй спині, ніжні рухи його губ, а потім язика, спочатку вона обурилася, а потім пробудилися природність і піднесення. Її тіло полинуло йому назустріч, і коли він відірвався від її вуст, почав цілувати їй шию, вдихаючи аромат її парфумів і шкіри. Його рука гладила її ніжну шию, небезпечно спускаючись усе нижче, вона не зупиняла його, вона не