Читати книгу - "Обережно: міфи!"

На думку іншого мовознавця, професора К. Німчинова (1996. — с. 186), «найстаріші пам'ятки письменства на Вкраїні свідчать про досить довге окреме існування української мови ще перед XI століттям». Те саме, безперечно, можна стверджувати і про її творця та носія — про український народ.

І хоча розвиток писемності, зокрема створення Київської писемної школи (до речі, «однієїз найдавніших графічних систем Європи», як зазначає С. Висоцький), що стала важливою складовою частиною культури Київської держави, є незаперечним свідченням її цивілізованості, однак цим набутки згаданої культури, звісно ж, далеко не обмежуються. До загальновизнаних культурних надбань наших предків слід віднести також багату пісенну творчість і правічні колядки, виготовлення ювелірних прикрас і тисячолітні традиції писанкарства, досягнення із містобудуванні й культурі землеробства, прадавні традиції вироблення одягу і величезну скарбницю освячених тисячоліттями звичаїв — та хіба все перелічиш!

Тож не маємо жодних підстав почуватися меншовартими в сім’ї інших народів, устидатися «варварства» наших предків...

На людину, що бодай поверхнево цікавиться історією України (про фахових істориків зайве й говорити), уже від самого заголовка повіє, певно, печерним холодом відомої побрехеньки, чи то пак «концепції», Погодіна. Тож чи варто знову привертати увагу до того, що, напевно, давно вже припало порохнявою?

Власне, і не привертав би, якби не довелося самому переконатися — ще не вмер курилка! І де — не на якійсь–то там віддаленій від переднього краю людського знання периферії, а в одному з найбільших його скупчень — Національному технічному університеті України. Саме тут наприкінці березня 1997 р. у перерві між півпарами довелося — і не мені одному — почути від сивочолого викладача ВНЗ, що є визнаним флагманом технічної освіти в Україні, просто неймовірне: «Какой еще украинский народ! Нет такого и не было никогда! Были разные племена: древляне, поляне, а народа такого не было. А этих “западенцев” я всегда называл и называю оккупантами — и никак иначе!..» І мовилося це на повному серйозі. Тож, як бачимо, валуєви та богговути й досі серед нас, ще й хизуються своїм, дійсно неймовірним і войовничим, невіглаством (цікаво, як би відреагував цей фахівець–«технар», якби хтось серйозно запропонував йому подискутувати щодо наукової вірогідності моделі будови нашої планети, за якою вона — пласка та ще й утримується на трьох слонах, що стоять на черепасі і т. ін.? Певно, подумав би, що в того не все гаразд з головою). Спробуймо, однак, пояснити дійсний стан заявленої «проблеми» бодай для тих, хто помиляється в цьому питанні щиро, через брак об’єктивної інформації.

Деякі російські вчені, зокрема Є. Чепурковський, висловлювали думку про те, що спадковість між середньовічними й сучасними українцями взагалі відсутня (Сегеда, 1995. — с. 196), вважаючи, що «дотатарська людність Київської Русі після татарської навали змінилася». Насправді ж все було якраз навпаки: за століття татарського панування в північних землях фізичні та духовні підвалини саме новоутворюваного майбутнього російського етносу, основу якого — за оцінками російських дослідників, зокрема академіка М. Покровського, щонайменше на 80 % — становив угро–фінський субстрат, поповнилися ще й чималим внеском іншої азійської складової — татарської. А щодо українців, то і письмові, і численні археологічні джерела «незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення в Південній Русі між XIII і XVI ст. Тобто з часів Київської держави тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку» (Залізняк, 1996. — с. 46).

Та згаданих російських учених найменше цікавить дійсний перебіг історичного процесу. І коріння такого підходу простягається на півтора століття назад, у 1856 рік. Саме тоді з’явилася так звана «концепція» М. Погодіна, за якою до татарської навали на території Київської Русі нібито жили самі тільки великороси (тоді, певно, час виникнення цієї «російської» держави доведеться перенести до часів сформування російського етносу, тобто бодай на два століття пізніше, та чи це може злякати запеклих великодержавників?), і лише після того, як давньоруське населення центральних земель Київської Русі було винищене татарами або мігрувало на північ, туди переселилися аж від Карпат «західняки», від яких і пішли сучасні українці. Послідовник Погодіна О. Соболевський, значно перевершуючи свого попередника, вважав за можливе відсунути це псевдопереселення українців на київські землі аж на XVI ст. Але в такому випадку «окупанти–західняки» мали б успадкувати від великороських «аборигенів» й давню великороську топоніміку краю. Наприклад, у Києві тоді б мало бути не згадуване ще у «Повісті» «Угорьское» урочище, а, скажімо, Венгерское, та й назва відомої київської річки мала б звучати більш «по–пушкінськи» — Лебедь. І взагалі, тоді не києво–руська топоніміка мала б набути такого широкого розповсюдження на північно–східних землях, як сталося в дійсності, а навпаки, угро–фінські топоніми повінню мали б затопити Наддніпрянщину. Та хіба подібні «дрібниці» здатні збентежити імперських істориків! Правдиве висвітлення історії — то не їх мета...

Першим і негайно — у тому ж таки 1856 році, на сторінках московського журналу «Русская беседа» — виступив проти цієї гіпотези видатний історик, фольклорист і мовознавець М. Максимович, який «аргументовано спростував твердження М. П. Погодіна про прихід українців з–під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і відзначив, що українська мова формувалася на південній Русі в X–XI ст.» (Півторак, 1993. — с. 13). Пізніше антинауковість тверджень М. Погодіна послідовно доводила у своїх працях ціла когорта відомих фахівців, зокрема О. Котляревський, М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович та інші (що, однак, зовсім не завадило реакційно настроєним професорам окремих університетів імперії посилено пропагувати погодінську «теорію»). Не залишилася вона поза увагою і наступної генерації науковців.

Російський академік О. Шахматов, який добре знав цю «теорію», зокрема, наголошував (1899. — с. 339–346): «...ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси прийшли у Придніпров’я