Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Допоки астронавт вгамується, до його каюти приставили робота-охоронця. Але Данило так і не зміг охолонути, вивів з ладу робота, проник у стартовий відсік, захопив патрульний модуль, що саме був підготовлений для якогось польоту, і на свій страх і ризик стартував з бази…

— Я борсався у такому відчаї, що мені було все одно, що потім зі мною вчинять іменем закону. Із втратою Ірини я втратив смисл життя — то що мені якісь там покарання? Та й розумів: іншої можливості побувати на Зеленій у мене вже не буде…

Старий астронавт неспішно розповідав мені, як він дістався Зеленої викраденим з орбітальної станції модулем, як хвилювався, коли модуль пішов на зниження і в передньому оглядовому екрані попливло зелене море чужого світу.

— Р-004 — планета зеленого царства рослин, — сидячи на призьбі біля своєї хатинки над Дніпром, розповідав мені Печеніг. — Вона оголошена заповідно-резервною планетою для майбутнього заселення її колоністами із Землі, якій вже тоді загрожувало перенаселення. Виток за витком можна робити навколо планети, а внизу бачитимеш одне й те ж: зрідка водоймища й річки, а то все гаї, діброви, переліски сонячні, кожне дерево в такому гайку стоїть вільно, має вдосталь простору й сонця. Чому там не виник тваринний світ, а з ним і люди, — не знаю. Це планета рослин і тільки рослин. Вони там повні господарі, і всі володіють ремонтанністю — здатністю протягом вегетативного періоду цвісти й плодоносити по кілька разів, тож на Зеленій все буяє і квітне, та все росте й росте… На Землі рослини виникли близько трьох мільярдів років тому і пройшли шлях еволюційного розвитку від одноклітинних до високоорганізованих і спеціалізованих квіткових рослин. На цьому й зупинилися в своїй еволюції. На Зеленій же рослини у своїй еволюції пішли далі, але про це згодом. Гаї там усі — деревостани, себто ділянки дерев, однорідних за складом порід, віком, типом тощо. З висоти мені здавалося, що внизу кожен гай — як окреме поселення дерев однієї породи, по-нашому — наче село. Між гаями — степові простори. Бачив згори, як дерева ходили — є на Зеленій і такі. Витягають коріння з ґрунту і, спираючись ними, як кінцівками, пересуваються від одного гаю до іншого. Зустрінуться двоє дерев між двома гайками, зупиняться і шелестять одне до одного вітами. А «нагомонівшись», розходяться кожне до свого гаю… Отож опинився я на Зеленій, а там — лагідне сонце, білі хмарки на голубому небі, дерева шумлять — благодать. Рівень безпеки там надзвичайно високий, ніщо людині не загрожує, і я довго не міг збагнути: що ж сталося з Іриною?

— Ви її… знайшли? — почав я здогадуватись.

— І так, і… ні. В комп’ютер її модуля проник вірус Дракона і дав команду на знищення корабля. Ірина загинула. І все-таки вона… жива. На Зеленій. Там, — тицяв він тремтячою рукою кудись у небо. — Там, — уже кричав він, — у проклятому сузір’ї Дракона!

Це вже було схоже на фантастику.

— То вона… даруйте, Ірина, таки й справді… жива?

— У певному розумінні. Я навіть говорив з нею. Її порятували при аварії…

— Хто?

— Істоти планети Р-004, — і після паузи: — дерева.

— Що-о?..

— Юначе! Планета Р-004, вона ж Зелена, населена деревами, які володіють розумом, себто вищою формою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Ну, і так далі. Там, — Данило Печеніг знову тицяв тремтячою рукою угору, — цивілізація мислячих рослин…

«Може бути початком для… фантастичного твору», — подумав я розгублено, не знаючи, як реагувати на почуте. Хотілося вірити астронавтові, але переді мною сидів уже не героїчний підкорювач Далекого Космосу, а — старий стомлений чоловік, геть сивий, з очима, у яких гніздилися задавнений біль і розпука, — стільки літ звідтоді минуло, а він усе не міг змиритися із втратою дружини.

— Ірина й досі мені сниться, — голос його затремтів, очі зволожилися. — Як жива. Тільки я вже старий, а вона — молода-молода. Коли присниться — щасливий, бо я тоді з нею, і відступає — бодай уві сні — самотність. А як не присниться — день для мене втрачений.

— Треба розуміти, що Ірина Савенко, — не йняв я віри, — і досі перебуває на Зеленій?

— Мою увагу, — розповідав далі астронавт, ніби не чуючи запитання, — привернув затишний гайок неподалік того місця, де я приземлився. Себто «призеленився», у квадраті С-149/32. Там був деревостан з тополь. До речі, що ти, юначе, знаєш про тополі?

— Ну… дерево, — я на мить задумався, аврально пригадуючи шкільні та вузівські підручники про рослинний світ, — здається, з роду родини вербових.

— Початок непоганий, — гмукнув Печеніг… — Далі…

— Улюблене дерево українців, — уже впевненіше витримував я іспит. — Образ-тотем давніх слов’ян. А ще — символ сумної дівчини, і взагалі сакральне дерево, рубати яке дозволялося лише для жертовних вогнищ. В Україні садили тополю біля хати, в якій народжувалася дівчина. Тополя росла і ніби забирала на себе недуги дівчини, якщо вони були. Дівчина тулилася до тополі, обіймала її за стовбур і від цього ставала здоровішою і росла вгору.