Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

Або, наприклад, перш ніж зайти в гараж, чоловік довго й повільно курить цигарку перед дверима — хіба хтось заважає робити це, скажімо, всередині?

Смалить, покручує, зиркає навколо, не маючи й підозри, що з далекого блокпоста потужна оптика наближає його і його повадки впритул, піддаючи пильному вуаєризму.

Такі дрібниці поволі збиралися докупи, і тоді Жора почав закликати іншу дійсність.

Яку?

Вона вже не раз і не два виручала, ще колись на Майдані, тобто хлопець умів класно спілкуватися з дворовими, по-простому кажучи, зі шпаною, така довіра викликала й зворотну, отож він міг тоді трохи контролювати обставини.

Що свого часу зіграло роль у розмінуванні сцени Майдану, і сам Євген Нищук, дворазовий незмінний фронтмен велетенського дійства — чи міг здогадатися він, що отут якийсь саморобний психолог профільтрував обставини і дійшов висновку, звідки чигає загроза? І не помилився, бо професійні мінери виявили той заряд і знешкодили.

Бач, дітлахи надто полюбляють зброю, а ще полюбляють льодяники, особливо столичні, на які, дякувати волонтерам, був багатий блокпост, отож здалеку забачивши, як до крамниці простує наш патруль, пацанята знаходили причину, щоб бути там, помацати у вояків зброю чи обладунки, почути схвальні слова, покуштувати солодощів — а де ще ти їх тут візьмеш, як навколо війна? Тут простого цукру з гуманітарки, бувало, місяцями не діждешся.

Військові психологи називають це роботою з мирним населенням, а Жора іменував словесним вуаєризмом, коли якесь дитинча в словесному потоці й проблисне інформацією про учителя фізики:

— Дак он єщо давно хотєл запрєтіть етово, Ейнштейна, — реготалася дівчинка, колишня відмінниця, колишня, бо школа вже давно стояла зачинена. — Нє запрєтіть, а возразіть єму хвастався. — Розповідала малявка, хизуючись, що знає такі складні слова, як «Ейнштейн».

— Да все тьоті достают єво: тебе, дядь Вась, не Ейнштейн нужен, а жєніцца, ха-ха-ха, — пишалася дитина, що знає балачки старших жінок, тобто вони довіряють їй, малявці.

Отак потроху складався образ далекого дядечка, й не одного його, бо, зрештою, всеньке село становило найголовніший тактичний інтерес, і не лише населенням, а й розташуванням ніби й простих, але доволі стратегічних споруд.

Уява Жори вже багато разів малювала їхнє використання ворогом і перебіг військових подій у такому непоказному населеному пункті, як Сироваха.

Додати до цього й інше важливе джерело — під час патрулювання околиць на джипі Жора неодмінно давав гак по навколишніх грушівках, бувало, іноді підвезе когось із місцевих, а ті на подяку торохкотіли, не вгаваючи, про болючі теми — зачинену школу, потім про її «безхатніх» педагогів, ясна річ, жодна жіночка не промине про «бобиля» дядю Васю, вчителя фізики, бо той мозолив жіночу уяву — був неодружений.

— Дак, бля, мастер на всі руки, а толку-то? Сідіт себе, возіцца чорті з чим, а старость прийде — ані внуків, нікого. І крєпкій, казалось би, мужик.

Тут прозиралася «класова» відчуженість місцевого інтелігента від народних мас, що давало додаткову енергію балачкам:

— Ну, зол он, ясно, а чєво злітся-то? Все злиє, да, но не на своїх сєрдітся надо... — жіночка миттєво вмовкала, бо ляпнула зайвого. — А на обстоятельства нада сєрдітся, раз такі сложиліся, — виправлялася хутко.

— А ви чого ж, — вставлявся Жора, — не виявляєте ініціативи? Зайшли б по-сусідському, попрати чи щось заштопати, та? Гляди, може, й вийшло б чого?

— І-і-і-х! — вереснула тьотя Катя. — Он молодєнькіх-то сторонітся, куда уж мне, старой тьохє?

— Та вже ж і такій старій, — тонко підкочувався Жора, — дивлюся на вас, так тут ще роботи й роботи, га?

— І-і-і-х! — радісно пищала та, одмахуючись од хлопця, бо так одвикла од компліментів, що раділа навіть грубим. — Да тут нє одна-то питалась, дак даже на порог не пускає, секрети там какіє-то.

— Секрети? — по-дитячому дивувався Психолог.

— Да уж, ізобрєтаєт. А что ему остайотся-то? Возіцца только, виживать как-то нада, вот он і копается себе со скукі, лучше б на городі копався. Антен себе сооруділ, с міром общается, ему нє до нас, баб, у нєво єсть дела поважніє...

А коли патрулювали Долинівку — там у середу збирався чималий торг, — то, по-перше, можна було й собі було чогось перекупити чи виміняти на консерви, по-друге, після базарювання контингент був охочіший до балачок.

— А за вуха тягав? — підколював Жора малого.

— Хто? Дядь Вась? Ха-ха, да он у нас смірний, і вощє хорошій стайот, єслі на нєво крікнуть.

— Отак? Ти й крикнуть можеш на вчителя?

— Я не. А завхоз — да, бо вічно фізік что-то утащіт, провода там, проводку. Ну, вальти у нєво, понімаєте? А взрослий человек. Вот недавно модель себе купіл, понімаєте?

— Модель? Манекенницю?

Од такого жарту на малого накочувався цілий напад сміху.

— Да нет, ігрушку, представляєте?

Тут хлопчина довго і з насолодою, підскакуючи словами на вибоїнах, розповідав про дитячий радіокерований автомобільчик, який для чогось знадобився безробітному вчителеві.

Дізнавшись про марку цяцьки, Жора негайно і терміново замовив у харківських волонтерів і собі таку саму, гаразд, що цей китайський товар виявився надто популярний.

Хоч як він лупив очі в окуляр, а якихось ознак антени не виявив, старий фізик досконало маскувався.

— Ти на біса соляру палиш? — сварився лейтенант, бо його трохи тішила загадковість Жори, якою той насолоджувався перед бійцями.

— На патруль, — виправдовувався той, — на контроль.

— Який ще контроль?

Іноді хлопець міг зненацька покинути свою улюблену стереотрубу, заскочити в автівку і