Читати книгу - "Поєдинок у Чорному лісі"

Петльований в майстерні, де працює токарем. Вже звик до стежки, яку витоптав сам, й до цього краю. Спершу було якось не по собі. Навіть шкодував, що покинув рідний Нікополь і подався туди, звідкіль родом дружина. А згодом йому сподобались і люди, і їх звичаї. Навіть Гончарівка (так називалося передмістя, де купив Дмитро хату з садибою) йому чимось нагадувала нікопольську Микитівку: тиха, весною заквітчана зелен-травою, а влітку кругом стоїть запах липового цвіту. І війна, що стільки лиха принесла людям, якось обійшла Гончарівку, а відтак, не зачепила й пальцем хворого на задуху Дмитра. Нині життя поволі налагоджується. Коли б ще не тривожні чутки, що довкола нишпорять бандерівці, вбивають і грабують людей! Сюди, в передмістя, щоправда вони не потикаються. Часом Дмитрові аж не віриться, що є такі банди. Хоч він, як і всі інші робітники майстерень, вночі, буває, з гвинтівкою оберігає рідне підприємство й спокій людський, та щоб попався коли-небудь хоч один вовкулака — ні, не було. То й добре.

Хай буде скрізь мир і спокій, хай буде злагода між людьми. Цього завжди хотіли Дмитро і його лагідної вроди жінка Настя. Бо виростала у них ніжною ластівкою дочка Мальва, для якої бажали тільки справжнього людського щастя.

А Мальва уже на виданні. Розцвіла, як маківка. Та хлопців чогось цуралась, чи то віддалася навчанню — була студенткою педагогічного інституту, чи, може, не стрівся ще її суджений.

Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.

І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.

Він ще не знав, що вибір випав не на нього. Про це Басенко дізнається значно пізніше, а зараз він був упевнений, що йому доручать велику і небезпечну місію.

Коли набридло ходити затихаючим містом, він запропонував Мальві піти на квартиру до секретарки відділу карного розшуку Ради Волосюк. Вона жила сама в невеличкому одноповерховому особняку, що лишився їй у спадщину від батьків, яких ще в сорок п'ятому році замордували бандерівці, вимагаючи у них золота.

Рада, хоч було вже за північ, ще не спала.

— Пізненькі гості, — здивовано зустріла вона їх, — але добре, що завітали… Бентежно якось в самоті…

— Чого ж бо? — спитала Мальва.

— Хтозна… Може, Стендаль винен… Оце щойно закінчила його «Червоне і чорне».

— І мені бентежно, хоч ми і вдвох… Ондечки Сашко завтра вранці кудись їде і не каже, куди й що. Та й не обіцяє листів писати…

Сашко докірливо глянув на неї:

— Я ж сказав, не можна, певно, звідти буде писати. Розумієш, є в міліції така робота. А якщо трапиться нагода, прилечу до тебе. Обов'язково прилечу…

— Аж заздрість проймає од таких палких освідчень, — усміхнулась Рада. — Може, з нагоди прощання вип'ємо по чарці, поспіваємо? Нащо журитися марне?

Вже озвалися треті півні, коли Олександр і Мальва врешті попрощалися.

Рада ледве встигла зачинити за ними двері, як почула обережний стук в шибку. Підійшла до вікна і побачила знайому постать. То був колишній її однокласник Іван Чернуха. Він був у формі старшого лейтенанта міліції. Не так давно він мав на погонах дві зірочки, а тепер — уже третя. Мабуть, непогано йдуть у хлопця справи. І хто б міг подумати, що з цього задири, в якого батько згорів від горілки, а мати пішла світами, буде щось путяще? А є, як видно. Дарма в міліції, як кажуть, зірок не дають. Все-таки не помилилася у ньому Рада, коли ще в школі таємно від учительки і подруг поглядала на нього, милувалася його чорними кучерями, жагучими очима.

Нині він вряди-годи навідувався до неї. Спочатку Рада почувала себе досить непевно: про одруження мова не заходила. Але ж вони люблять один одного! і хіба цього замало, щоб бути щасливою?

— Не чекала, Іванку, — пригорнулась до нього Рада. — Ти, як легіт, прилетів несподівано. І знову, мабуть, на якусь часинку…

— Еге ж, вгадала, — вивільнився з її обіймів Чернуха.

— А чому б тобі не розпрощатися з Ровенщиною? Нам гарні працівники теж потрібні…

— Ні, буду вже там. Бо тут мене кожна собака знає, як Чернуху-лобуря, і раптом я міліціонер!.. Та й справи у нас йдуть краще, ніж у вашого Максименка. Ви товчетесь на одному місці і край. А наш карний розшук весь час