Читати книгу - "Рівняння Максвелла"

— Ви працюватимете з Крафтштудтом. Я відповів:

— Ні.

— Ви робитимете все, що вам накажуть.

— Ні.

— Вдартесь головою об стіну.

— Ні.

— Далі. Зазначте, Пфафф, він — ненормальний тип. Та ми доберемось і до нього.

Я симулював втрату волі при тій частоті, коли насправді в мене з'явилась величезна сила волі, коли я відчув, що можу звершити будь-яке діяння, можу примусити себе зробити все. В цей час я був сповнений душевної сили, що могла мобілізувати мене на найвідважніші вчинки.

Перевіряючи мої відхилення од «нормального» спектра, лікар зупинився і на цій частоті.

— Якщо заради щастя людей вам потрібно буде віддати життя, ви зробите це?

— Навіщо? — спитав я кволим голосом.

— Ви зможете покінчити самогубством?

— Можу.

— Ви хотіли б убити воєнного злочинця, оберштурмфюрера Крафтштудта?

— Навіщо?

— Ви будете працювати з нами?

— Буду.

— Чортзна-що. З таким випадком я зустрічаюсь уперше і, мабуть, востаннє. При частоті сто сімдесят п'ять — втрата волі. Запишіть. Далі.

Це «далі» тривало ще близько півгодини, після чого частотний спектр моєї нервової системи було складено. Тепер лікар «знав» усі частоти, з допомогою яких у мене можна було викликати будь-яке відчуття і душевний стан. У всякому разі він думав, що знав. Насправді істинною була тільки та частота, яка стимулювала мої математичні здібності. Та це було й мені вкрай необхідно. Справа в тому, що я задумав план: зробити так, щоб злочинна фірма Крафтштудта злетіла в повітря. У виконанні цього плану математика мала відіграти неабияку роль.

Відомо, що гіпнозу й навіюванню найкраще піддаються слабовольні люди. Саме цю обставину використав персонал обчислювального центру Крафтштудта: вони нею користувались для «виховання» обчислювачів у дусі покірності й благоговійного страху перед своїм «учителем».

Я теж мав пройти курс виховання, але через мій «ненормальний» спектр поплічники Крафтштудта не могли приступити до цього одразу. Тут потрібен був індивідуальний підхід.

Поки для мене десь готувалось спеціальне робоче місце, я користувався відносною свободою. Мені було дозволено виходити з жилої палати в коридор і заглядати в класи, де вчились і працювали мої товариші.

Я не міг брати участі в колективних молитвах між стінами величезного алюмінієвого конденсатора, де всі жертви Крафтштудта щоранку протягом тридцяти хвилин складали подяку главі фірми.

Позбавлені волі й тями, вони понуро повторювали слова, які хтось читав їм по радіо.

— Радість і щастя життя в пізнанні себе, — говорив голос з репродуктора.

— Радість і щастя життя в пізнанні себе, — разом повторювали, схилившись на коліна, дванадцять чоловіків, чию волю було вбито змінним електричним полем, яке циркулювало між стінами.

— Як чудово, що все так просто! Яка насолода усвідомлювати, що кохання, страх, біль, ненависть, голод, туга, веселість — це тільки рух електрохімічних імпульсів у нашому тілі!

— … у нашому тілі…

— Збагнувши таємниці циркуляції імпульсів по петлях нервових волокон, ми пізнаємо щастя й радість.

— … щастя й радість, — повторював хор голосів.

— Яка жалюгідна та людина, що не знає цієї великої істини!

— … великої істини… — повторювали сумовито люди, позбавлені волі.

— Наш учитель і рятівник пан Крафтштудт подарував нам це щастя!

— … щастя…

— Він дав нам життя.

— Він дав нам життя.

— Він одкрив нам просту істину про самих себе. Хай вічно живе наш учитель-рятівник!

Я слухав цю дику молитву, заглядаючи крізь скляні двері класу.

Мляві, розслаблені люди з напівзаплющеними очима тупо повторювали маячні сентенції. Електричний генератор, що був за десять кроків від них, силою вштовхував покірність і страх у свідомість, позбавлену опору. В цьому було щось нелюдське, до краю гидке, скотське й водночас витончено жорстоке. Дивлячись на жалюгідний натовп людських істот з віднятою волею, уявляєш собі отруєних алкоголем чи наркотиком людей…

Після молитви дванадцять жертв перейшли в просторий зал, де вздовж стін стояли письмові столи. Над кожним столом із стелі звисала кругла алюмінієва пластина, яка служила частиною гігантського конденсатора. Друга пластина була, очевидно, в підлозі.

Цей зал з алюмінієвими парасольками над столами чимось нагадував кафе на вільному повітрі. Але варт було подивитись на людей, що сиділи під парасольками, як це ідилічне враження миттю зникало.

Кожен з обчислювачів знаходив на своєму столі аркуш паперу з умовами задачі, яку треба було розв'язати. Спочатку обчислювачі безтямно дивились на виписані формули й рівняння. В цей час вони ще перебували під впливом частоти, що позбавляла їх волі. Та ось вмикалася частота дев'яносто три герци, і голос по радіо наказував: