Читати книгу - "Мандрівка в безвість"

— Я знайшла дорогоцінності! — радісно вигукнула Марія.

Її обличчя сяяло з радощів.

— Чи не діаманти часом? — байдуже запитала Олена.

— Ні, Олено! Ми матимемо хліб!!!

— Хліб!?

— Так. Я відчувала велику потребу в справжньому хлібові й дуже задоволена, що знайшла його! — патетично промовила дівчина, показуючи на долоні кілька зерен ячменю і пшениці.

— Але ж їх так мало!

— Май терпіння і час.

— Кохана Маріє! Ти впевнена, що пшениця ростиме тут?

— Не маю сумніву! З того часу, як ми здобули воду, ми зможемо займатися хліборобством… А ось і хлопці! — радісно промовляє вона. — Юрію, Ярославе! Ходіть сюди! Мерщій!

— Що сталося?!

— Колись я працювала у німецького бауера — орала ниву, сіяла… І сьогодні випадково між продертою кишенею і підшивкою свого жакета знайшла кілька зерен…

— Це чудова знахідка! — вигукнув Юрій, підраховуючи зерна.

Їх було біля трьох десятків.

— Ви змайструєте сапу і граблі… ми засіємо нашу маленьку ниву, — раділа Марія.

— Скільки часу мине, доки ми здобудемо справжній хліб? — запитала Олена.

— Звичайно, на це потрібен час. Кілька жнив. Але я гадаю, що за цих кліматичних умов вегетаційний період пшениці не більше дев’яносто днів, а ячменю, мабуть, з шістдесят, — відповіла Марія.

— Ти добре знаєшся в агрономії? — запитав Ярослав.

— Я хлібороб і не дарма вчилася в агрономічній школі.

— Тоді ми тебе виберемо почесним міністром хліборобства, — всміхаючися, запропонувала Олена Ярош.

— Марія заробила вінець з пальмового листя на голову, знайшовши ці зерна.

— Ура… Віват! Хай живе міністр і початок хліборобства на нашій планеті!

— Це щедра нагорода за двохрічну працю у німецького селянина. Бог з ним! Я простила йому все…

Троє підняли на руки щасливу Марію і понесли вглиб оази.

— Тобі, Маріє, згори видніше! Вибирай місце на нову ниву!

— Дякую за довір’я! Ось тут, в затінку цих фігових дерев, найкраще місце. Коли б сюди провести воду — тут було б добре поле.

— Це вже стосується інженерії, Ярославе — як ти гадаєш!?

— Спочатку нам потрібно кілька відер щоденно, але пізніше потребуватимемо щодня кількасот відер води.

Увечері, коли сутінки спустилися у пустелю, вони засіяли невеличку грядку пшениці і ячменю і старанно полили водою.

Вона така радісна й весела йшла назустріч і, наблизившись до чоловіка, голосно промовила:

— Ярославе! Ти сьогодні працював немов Геркулес.

— Олено! Ми врешті скінчили будувати ринву до зрошення нашого поля, тепер нам не загрожує посуха. Але ти сьогодні така незвичайна, — здивовано промовив Ярослав.

В її блискучих очах Ярослав відчував якийсь особливий заклик. Простора шовкова одежа, нагадувала йому якесь античне створіння. Підійшовши зовсім близько, вона промовила:

— Ярославе! Я прийшла до тебе, підкорившися голосові серця.

— Олено, кохана! Невже настало це довгоочікуване щастя?

Він обійняв дівчину загорілими від сонця руками, й вони тихо йшли стежкою, що поросла плазуючими рослинами. Ярослав не заховував свого щастя, питаючи:

— Чому ти мучила мене стільки часу?

— Старе вино міцніше, — всміхаючися відповіла Олена.

Гарячий суховій долітає з пустелі, дзвенить об пісок і лоскоче їх обличчя. Хоч вітер співав сумну і одноманітну мелодію, а Ярославове серце билося, немов надзвичайне бубно, проте Олені здається, що вона слухала таємничу і чарівну музику, яку думала записати на ноти.

— Ярославе! Я напишу нову симфонію під назвою «Кохання в пустелі». Це така незвичайна музика! Я часто гратиму її… кому, ти гадаєш? — запитала вона, трохи засоромившись.

— Нам обом і нашим друзям.

— Ні, ще комусь третьому… може, нашому синові, і то буде чиста і вільна музика, взята з самого життя. Ти чуєш, Ярославе?

— Так. Це пісок співає пісню про наше кохання.

— Завжди, коли наближалася піскова буря, мені було страшно і сумно залишатися одній у наметі, — прошепотіла вона.

— Після всього, що ми пережили, нам не повинні бути страшними ніякі бурі, — відповів він, і їх обпалені губи зустрілися у пристрасному поцілункові.

З пустелі підкрадається вечір. Закохані сиділи на краю оази під великою пальмою, і їх рухи ставали все більш інтимними.

— Не осуди мене, Ярославе, за ті муки і за те, що я сама першою прийшла до тебе, як жінка до чоловіка, але ж я давно була твоєю нареченою… ти ж знаєш це?

— Так… але чому ти була весь час такою холодною до мене?

— Щоб гарячіше було кохання… Коли у холодному коханні загориться серце, воно горітиме довго — на все життя.

— Олено! Моя чарівна жінко! — вигукує Ярослав, стискаючи в обіймах Олену.

В пустелі починалася гаряча піскова буря…

Земний одяг нових марсіян був дуже незручний і гарячий. Особливо страждали чоловіки в своїх довгих і теплих комбінезонах. У перші дні прибуття вони не мали часу займатися розв’язанням цієї проблеми. Але практична Марія з шматка парашутного шовку пошила дві пари коротких білих штанів і легенькі жіночі вбрання. Вона розплела свого шовкового пуловера і кольоровими нитками вигаптувала рукави.

— Яке чудове вбрання! — зраділа Олена приміряючи його. — Ти, мабуть, запозичила взірець з альбому марсіянських красунь?

— Хоч би… але це не вадить, — всміхалася дівчина.

Чоловіки теж дякували Марії за новий одяг, що був дуже зручним до життя у пустелі. Незабаром Олена виплела з