Читати книгу - "Дуже страшна історія"

Я вже казав, що прізвиська стали у нас у школі пошестю: майже нікого не називали на ймення. Я так звик до цього, що знайомлячись з кимось, одразу давав йому прізвисько. Григорія про себе я назвав Племінником. Надто вже не пасувало йому це миле сімейне слово — от я його й прозвав: ми часто давали прізвиська мовби глузуючи. Низькорослому кричали: «Гей, Паганелю!», а довготелесому: «Нахилися ти, ліліпуте!» Племінник підвівся з стільця.

Можна було подумати, що йому від народження дісталася не своя голова: вона була дуже маленька. І на обличчі було так мало місця, що на ньому не уміщалося нічого, крім усмішки… Усміхався Племінник весь час.

— Ну, що вам показувати?

— Нам усе цікаво! — сказала Миронова.

— У цій кімнаті той самий дивак жив, котрий пропав. Заліз сюди під Новин рік — і амба. Провалився, мовби й мати рідна не народила. Кумекаєте?

Миронова одразу взялася записувати. Вона на всяких доповідях, лекціях чи творчих зустрічах записувала буквально кожне слово. Скаже доповідач: «Здрастуйте» — вона починає писати. Скаже він: «До побачення!» — вона теж запише й згорне зошит.

«Туго, мов струни, напнені дроти мало не торкалися вікна його кімнати…» — пригадав я рядки з повісті. Дроти і справді «мало не торкалися». Тут не було домислу.

«Час уже, нарешті, по-справжньому виправдати своє прізвисько!» — вирішив я. І сказав:

— Я пригадую, в повісті сказано: «Опівночі на дачі погасло світло. Поринуло в темряву і все дачне селище…»

— Слухай, хло', ти не вискакуй!.. — Племінник відмахнувся, наче на тому місці, де я стояв, раптом задзижчав комар. У слові «хлопче» він чомусь випустив половину.

Я дуже любив, щоб на мене в присутності Наташі Кулагіної поглядали дівчатка і щоб вона це помічала. Я був щасливий, коли в її присутності мене просили допомогти, щось пояснити: задачки чи там теорему… Та коли в її присутності до мене ставилися зневажливо, я дуже страждав.

— Розумієте, — почав я пояснювати всім одразу, — напрошується такий здогад: якщо струму не було, Дачник міг вилізти у вікно, схопитися за дроти (вони були тої хвилини безпечні!), потім міг долізти, чіпляючись за них, мов циркач, до першого стовпа, а потім спуститися на землю. І назавжди сховатися від родичів! Тому й слідів на дачній ділянці не було. Це, як кажуть, гіпотеза… Тобто припущення.

— Вікно було замкнене зсередини, — сказав Гліб.

— Тоді гіпотеза відпадає!

— Якщо ти, хло'… — погрозливо почав Племінник.

Слово «хлопче» він уперто скорочував на три літери, і слово звучало зневажливо. Серце моє стислося від болю: адже поруч була Наташа.

— Гіпотеза відпадає! — голосно повторив я, здригаючись від думки про те, що він може зовсім принизити мене в її присутності. І я не зможу вимагати сатисфакції: все-таки він був удвоє довший за мене.

Він знову махнув ручиськом, наче відганяв комара. Але все-таки образливі слова не зірвалися з його насмішкуватих губ.

Ми спустилися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли.

Племінник відчинив якісь двері, нахилився й зайшов до кімнати. Ми теж зайшли. Кімната переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.

— Хороший був письменник, — сказав Племінник. — Він у тітки дачу одразу на півроку, а бувало, й на рік наймав. І гроші наперед платив. Хороший письменник!

— У цій кімнаті він творив свою «Стару дачу?» — спитав я.

— Слухай, хло', якщо ти будеш вискакувати… Якщо ти будеш…

— Розумію! Розумію! — перебив я. — Я порушую ваш план? Повірте, дуже вже не терпиться!

Знову він не встиг принизити мене в її присутності.

— Письменник тут не писав, — повідомив нас Племінник. — Він про Дачника в підвалі писав. У підземеллі…

Миронова все записувала.

— Тут є підземелля? — пошепки спитав я.

— Він уранці залізе туди — і капець. До обіду не видно, мовби й мати рідна не народила… Кумекаєте?

— Філософ Діоген творив у бочці, — ліниво виголосив Покійник. — А цей, виходить, у підвалі?

— Він там страху на себе наганяв, — пояснив нам Племінник. — Там вогко, темно…

— Зрозуміло: входив у настрій! — знову вихопився Покійник.

Племінник Григорій чомусь не крикнув йому: «Слухай, хло'!» — а вів далі:

— Я там папери якісь знайшов, аркушики… Хотів був викинути, а тітка каже: «Віднеси краще в музей!» Я й відніс. Є у нас музей на сусідній станції.

— Мабуть, краєзнавчий, — висловив припущення Покійник.

Племінник і тут не цитькнув на нього, а спокійно сказав:

— Еге ж, цей самий. Мені подяку в письмовому вигляді видали! Папірці ті під склом розіклали й написали: «Знайдені й приставлені Григорієм Шавкіним». Тепер усі читають. Екскурсантам про мене розповідають!.. Кумекаєте?

— Ще б пак: рукописи, чернетки! — знову втрутився Покійник.

— Авжеж, вони! — погодився Племінник.

Я давно помітив, що типи, подібні до Племінника, як правило, обирають одну якусь людину й починають до неї чіплятися: «Ну, чого дивишся? Чого вирячився? Чого тут стоїш? Чого тут сидиш?» Хоч усі інші теж дивляться, теж стоять і теж сидять. — Але типи, подібні до Племінника, вибирають когось одного, і, як правило, найсимпатичнішу, найінтелігентнішу людину. Племінник вибрав мене…

— Слухай, хло', чого в підлогу втупився? Слухати не хочеш?

— Він, мабуть, замислився, — сказав Покійник.

Усі вдячно подивилися на нього: він немовби став мені на захист. Це було нестерпно!

— Швидше туди! — гукнув я. — У підземелля!.. До робочого місця письменника!

— Коли не дрейфите, то гайда! — сказав Племінник.

Ця моя пропозиція чомусь його не розізлила. Пізніш я довідався чому! Але в ту хвилину… здогад не схотів мене попередити, хоч взагалі він робив