Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Ну що, пане директоре ансамблю, — звертаючись до Василенка, сказав Дмитро Шаповал з серйозним виглядом, — на сьогодні досить. Екзамен, здається, витримали, благословення оберштурмбанфюрера одержали. Подумаймо тепер про ночівлю, а о десятій нуль-нуль зустрічаємося біля Будинку культури.

— Добре, — кивнув Степан Іванович. — Але де ж ми заночуємо? До Залісся завидна не добратися, а присмерком небезпечно. На околиці міста є знайомі моєї дружини, може, спробуємо…

— Ні, — перебив Рябошапка, — усім не можна. Не треба завдавати людям клопоту. Ви, Степане Івановичу, влаштовуйтесь у своїх знайомих, а ми підемо до своїх. Не відмовлять переночувати.

Сутеніло, коли Шаповал і Рябошапка повернули на знайому вулицю Короленка.

Дарина Петрівна і Ольга Андріївна заждалися, змучилися.

— Де ж це вас носило отак?! Пішли ще звечора і ніби у воду впали. — Сплеснула руками тітка Дарина. — Збожеволіти можна: скрізь облави, арешти, а вас нема…

— Ну дома вже, живі, бачите, здорові, й не треба хвилюватися, — заспокоював Грицько Дарину Петрівну і сестру.

А Петро Малюк додав:

— За нас не бійтеся, ми поки що недоторкані… З цього дня, Дарино Петрівно, ми — ваші квартиранти. Щоб не забули: я — Дмитро Шаповал, а він, — кивнув на друга, — Олекса Рябошапка.

За всі дні, що минули після втечі з фашистського полону, Олекса лише тепер відчув деяке заспокоєння.

Надмірне нервове напруження, що так довго мучило його, вгамувалося після першої зустрічі з комендантом Приморська. Особливо ж після того, коли його паспорт, побувавши в руках самого диявола, повернувся до нього.

Додало Олексі сили і впевненості також блискуче випробування його друга — Дмитра Шаповала, яке той витримав у поєдинку з пихатим есесівцем Людвігом Шварцом. Розумів, що вони з Шаповалом взяли на свої плечі величезний тягар.

— Так, Дмитре, вскочили ми по самі вуха, — невесело сказав Олекса другові, лежачи з ним на одному дивані.

— Нічого, усе буде гаразд, — заспокоював його Шаповал. — Головне тепер — якнайшвидше показати, на що ми здатні, чого варті. І вжитися, увійти в довір’я оберштурмбанфюрера. Усе буде гаразд. Не вішай носа.

— Зрозуміло, пустилися в бійку — чубів не жаліймо, — погодився Рябошапка. — Та тільки з ким же будемо показувати, з ким…

— Олексо, — перебив Шаповал сонним голосом, — ми ж цілу добу і очей не склепили, голова нічогісінько не варить. Давай спати.

— Ну добре, добре, — прошепотів Рябошапка. — Ранок від вечора мудріший.

Наступного дня, після сніданку, Олекса і Дмитро почали умовляти Ольгу приєднатися до їхнього ансамблю. Вислухавши їх, Ольга сказала:

— Я згодна, милі мої, але тільки за таких умов, що, окрім розваг для чужинців, ви справді будете робити щось корисне, патріотичне…

— Аякже! — перебив Шаповал. — Тільки заради цього, Ольго Андріївно, ми все і затіваємо.

Ольга одразу внесла пожвавлення, вселила друзям надію на реальну можливість створення задуманого, бо сама ж вона і хороша співачка, і талановита драматична артистка. Та з нею і домовитись легко — своя ж бо.

Незабаром знайшли й баяніста Сергія Корнієнка, який до війни грав у Будинку культури. Отже, є музика і є співачка, а це вже щось значить.

Кропива-Рябошапка згадав про друзів у концтаборі.

— Знаю, Дмитре, двох хлопців полонених — Івана Рубана і Миколу Григора, обидва грали в музично-драматичних театрах. Якби їх вирвати звідти… Може, попросити коменданта? Василенкові ж дозволяв, то й тобі не відмовить.

Так і зробили. З дозволу оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца Дмитро Шаповал побував у таборі військовополонених. Поїхав з тим самим лейтенантом Паулем Затлінгом, який раніше їздив туди із Степаном Василенком.

Пауль Затлінг пихатий, любитель чарки, особливо коли хтось пригощає нею. Дмитро Шаповал знав про цю слабкість лейтенанта й швидко підібрав до нього ключика.

Якось, зайшовши до ресторану, Шаповал побачив Пауля, що нудьгував на самоті біля столика, і підійшов до нього.

— Можна біля вас, пане унтерштурмфюрер? — вклонився Шаповал.

— Сідайте, — буркнув лейтенант байдуже.

Шаповал покликав офіціанта і тихо сказав:

— Пляшку коньяку і відповідну закуску до нього на дві персони.

Шаповал запросив лейтенанта розділити з ним вечерю й частував його, доки пляшка не спорожніла.

Така щедрість і чемність актора сподобалися молодому офіцеру, вони швидко порозумілися.

Паулю Затлінгу років тридцять; Шаповалу на три — чотири роки менше. Але різниці тієї майже не помітно, вони були як ровесники. Лейтенанта приваблювало те, що радянський актор говорить з ним його рідною мовою, ділиться своїми думками.

То ж, коли вони прибули до концтабору, лейтенант порадив Шаповалу, як краще виконати завдання.

— Той ваш старий дивак Василенко, — іронізував Пауль Затлінг, — гадав, мабуть, що досить йому тільки оголосити і всі актори, що є серед полонених, самі прийдуть до нього. Наївна людина.

— А ви, Пауль, хіба були з ним? — запитав Шаповал, ніби це для нього новина.

— Авжеж! — вигукнув хвальковито. — Спостерігав, як полонені глузували з нього. Один фанатик, зігнувшись знаком запитання, крикнув: «А цього не хочеш, фашистський блазень?!»

— Отак і сказав — фашистський блазень?! — перепитав Шаповал.

— О, як вони всі реготали зловтішно! І розтерзали б його, то я вчасно все припинив… Один влучний постріл і кінець, — гордовито сказав унтерштурмфюрер.

— Сумний досвід, — похитав Шаповал головою.

— Та то нічого. Ви будете інакше відбирати. Візьмете картотеку, там є всі дані. Хто вам буде потрібний, — накажемо викликати.