Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Правду сказати, я досить-таки надивився на це місто, — промовив Головнін. — Я віддав би перевагу північним широтам перед півднем…

Віце-адмірал голосно засміявся, занадто голосно, щоб цей сміх здавався щирим.

— Мушу сказати вам, капітане, що клімат цих місць вважається чудовим… Сподіваюсь, ви ні в чому не зазнаєте скрути?

— Я хотів би знати, які ваші наміри щодо шлюпа «Диана» та його екіпажу?

Варті підвів гострі плечі. На сухому, старечому обличчі його відбився подив:

— Наміри цілком доброзичливі. Ви, певно, знаєте, що наша ескадра, яка блокувала острови де Франс та Реньйон, недавно дуже потерпіла від бурі. Вчора сюди прибуло для ремонту кілька кораблів. Вам треба дати розпорядження, щоб ваші матроси взяли участь у ремонтних роботах… За це, звичайно, заплатять, і це позначиться на постачанні вашому екіпажеві.

— Ні, я не зроблю такого розпорядження, — сказав Головнін. — Корабель, відремонтований на мисі Доброї Надії, може опинитися в Балтійському морі і вести операції проти Росії. Якби мої матроси взяли участь у цих роботах, вони тим допомагали б противникові Росії.

— Мені здається, у вашому становищі на такі деталі не слід було б зважати, — мовив Варті. — Один із ста шансів, що корабель, відремонтований вашими матросами, опиниться на Балтиці.

— Навіть коли б це був один шанс із тисячі, — сказав Головнін. — Ми нізащо не погодимось допомагати противникові.

І знов на старечому обличчі Варті відбився подив, який тут же змінився на те лагідне смиренство, яке звичайно буває написане на обличчях єзуїтів. Головнін подумав: «Цьому Варті чорної сутани тільки бракує!..»

— Мені дуже шкода, капітане, що я не можу порадувати вас будь-яким розпорядженням мого уряду про «Диану». Доведеться ще почекати. Але ви можете бути п%вні в моїй незмінній до вас прихильності. А тепер я змушений перепросити вас, бо повинен негайно оглянути новий сигнальний пост…

У прихильності Варті Головнін переконався того самого дня, тільки-но повернувся на «Диану». Тут на нього чекав англійський морський офіцер, який допіру прибув із Капштадта. Очевидно, Варті послав його услід за Головніним, і офіцер випередив капітана в дорозі. Похмурий, довгов’язий хлоп’яга з важкою щелепою й підсліпуватими очима пильно вдивився в обличчя капітана і різко відрубав заздалегідь підготовані фрази:

— За розпорядженням віце-адмірала, сера Варті, ви повинні дати писане зобов’язання, що не зробите спроби залишити Саймонс-бей до відповідного наказу з Англії. Якщо ви відмовитесь видати таке зобов’язання, команда й офіцери будуть перевезені на берег як військовополонені, а шлюп займе англійський караул. Крім того, сер Варті дав розпорядження, щоб усі паруси на шлюпі були відв’язані, брам-стеньги спущені і судно обов’язково стояло на двох якорях.

— Може, сер Варті дав розпорядження і про поставання моєму екіпажеві? — спитав Головнін.

Офіцер посміхнувся:

— Було б дуже дивно, коли б віце-адмірал став складати для рас меню…

— Але буде ще більш дивно й дико, якщо мої люди змушені будуть голодувати.

— А втім, сер Варті сказав, що ваші люди можуть працювати й одержувати харчування.

Головнін зміряв його поглядом:

— Як бачите, ми не боїмося ваших гармат. Ми спокійні. Можете бути певні, що нас не злякає й голод.

Одержавши писане зобов’язання, офіцер з’їхав на берег. Проводячи його поглядом, Головнін сказав:

— Авжеж, Англія не забуває своїх друзів…

Поруч хтось неголосно засміявся. Головнін обернувся. Петро Рікорд стояв біля фальш-борту й читав якийсь папір.

— Слухайте, Василю Михайловичу, вони таки, мабуть, твердо вирішили Саме голодом скорити нас. Купцям наказано не приймати наших векселів. І прокурор ось відповідає, що нам заборонено продавати будь-що з шлюпа, бо агенти в призових справах вважають шлюп і всі наші вантажі своєю власністю. Проте в усій цій оказії є й позитивний бік!

— В тому разі, коли б йому пощастило нас затримати…

Головнін оглянувся на бухту. За двісті метрів від шлюпа стояв адміральський корабель «Резонабль». Вихід з бухти був заставлений транспортними й купецькими суднами. Прорватися крізь цей зосереджений фронт кораблів, та ще вночі, здавалось, було неможливо.

— Оголосіть мій наказ по шлюпу, — сказав Головнін Рікорду. — З сьогоднішнього дня всі офіцери, і я також, одержуємо харчування однакове з матросами. На добу не більше як фунт сухарів на людину. Купувати будь-що на березі категорично забороняю.

Рікорд зрозумів:

— Отже, готуватимемось у дорогу?

Головнін все дивився на бухту, намічаючи в думці можливий найкоротший шлях.

— Починати треба було б із заготівлі провізії. Наші запаси мізерні. Але ж англійці догадаються, що ми готуємось. Вони стежать за кожним нашим кроком. Тож нехай краш, е думають, що можуть вдержати нас загрозою голоду в дорозі… Матроси й офіцери на цьому шлюпі — одна сім’я, тому ніхто не повинен мати переваг у нашому тяжкому становищі. По-братньому поділяємо ми мрію і надію. По-братньому поділимо й останній сухар…

— Мене можуть спитати наші офіцери, які причини викликали цей наказ, — мовив Рікорд.

— Просто скажіть: причини знає командир.

— А наші хронометри? Вони ж на березі, в найнятому будинку. Їх треба доставити на корабель. Там у пас є й англійські хронометри. Три з них — з адміральського корабля. Коли повернемо ці інструменти неперевіреними, викличемо підозру. Може, вночі перенести наші хронометри на шлюп? Але тоді англійці насторожаться…

— Я думав про це, Петре… На березі в нас три хронометри. Два з них ми непомітно перенесемо на шлюп, а третій залишимо. Власникові будинку я передам листа, щоб він продав цей хронометр з аукціону й одержав гроші, які належать йому за приміщення й за хліб. Ми не можемо зникнути не заплативши, ми не ошуканці — чесні люди… Є ще борг торговцеві м’ясом де Віту. Цьому я залишу вексель на англійський комерційний дім Гарі і Джокса.

— А як же передати листи? Кому їх довірити? їх можуть прочитати ще до нашої втечі!