Читати книгу - "Кумевава, син джунглів"

У печері вже, певно, було повнісінько диму, бо струминки його почали виходити крізь кілька щілин на поверхню землі.

Всередині печери чулися сильні удари тіла звіра об стіни.

— Броненосець нервує! — сказав малий мисливець. — Він уже не знає, що робити. Лютує й бігає з одного боку до другого, щоб розбити стіну й вийти.

Безперечно, від густого диму бідолашний звір задихався.

Але Кумевава був задоволений. Не тому, що йому хотілося мучити звірів. Ні! Хлопець любив їх. Та, як кожен мисливець, він змагався, боровся зі звіром, і його єдиною метою було перемогти — перемогти за всяку ціну. Звір удається до своїх хитрощів, а мисливець — до своїх, і перемагає той, хто перехитрить іншого.

Раптом броненосець, геть очманілий від диму, показався перед нами серед палаючих гілок.

Малий мисливець мерщій облишив віяло й кинувся до входу в печеру, щоб схопити броненосця. А той, не розгубившись, різко повернувся, щоб знову чкурнути в свою не вельми затишну схованку. Він волів краще задихнутися, аніж потрапити до рук свого ворога — мисливця.

Та в останню мить Кумевава все-таки встиг схопити його обома руками за хвіст.

— Ньїкучапе, Ньїкучапе… Допоможи! — закричав хлопець, якого броненосець щосили тягнув у печеру.

Я підскочив, схопився обіруч за хвіст, укритий кістяними лусочками, й почав тягти броненосця разом із Кумевавою. Та навіть удвох ми ледве могли опиратися великій силі цієї розлюченої тварини. Уп’явшись пазурами в землю на дні печери, броненосець марно намагався врятуватися від нас. Нарешті нам пощастило витягти його із схованки. Одного удару рукояткою мачете по голові було досить, щоб оглушити звіра. Тепер ми могли спокійно перев’язати його, як пакунок.

Обидва ми були вельми задоволені й посідали трохи перепочити. Я вголос висловив свою думку:

— Добре було б дістати десь трохи свіжої води. Мене мучить спрага.

Кумевава мовчки підвівся й підійшов до ліани, що звисала з гілки дерева. Двома ударами мачете хлопець відрізав великий шмат ліани завдовжки з метр і подав мені.

— Ось тобі вода. Пий, Ньїкучапе! — сказав він.

Я всміхнувся, гадаючи, що він жартує. Помітивши мою недовіру, хлопець підніс один край ліани до рота, а другий підняв трохи вище. Тої ж миті з ліани, наче з якогось джерела, потекла вода.

Страшенно здивований, я зробив так само, втамувавши спрагу чистою й свіжою водою.

— Хіба Ньїкучап не знав про «водяну лілію»?

— Ні. Просто диво, коли ти встиг навчитися всього цього, Кумеваво?

— Час і потреба — найкращі вчителі. Ти вже знаєш, хто так каже.

— Авжеж, це Малоа, старий мудрець амазонських джунглів!

Ми поверталися до нашого табору. Гребти довелось проти течії річки. На дні човна лежали, крім пакунка з черепашачими яйцями і міцно зв’язаного броненосця, ще й лісовий індик та двійко червоно-жовтих папуг. Пташок Кумевава вполював стрілою. Я переконався, що з сорокаметрової відстані він влучає у ціль без промаху, але може несхибно спрямувати стрілу й на стометрову відстань.

Коли я потиснув хлопцеві руку, радіючи з його вправності, він на те відказав, що дорослі індіанські мисливці стріляють удвічі далі, ніж він, і також несхибно.

Веслуючи цілу годину, ми підпливли нарешті до нашого суденця, яке знаходилося тепер, на радість нам, уже зовсім близько до берега, і більша частина його виступала над водою. Отже, ремонтно-рятувальні роботи посувалися успішно.

Підійшовши ще ближче до судна, ми змогли розгледіти на березі всіх пасажирів, які вишикувалися в ряд уздовж каната й гуртом налягали на нього, підтягаючи наше судно до берега й водночас піднімаючи його.

Помітивши човен, капітан оголосив перерву. Пасажири оточили нас. Жінки, котрі сиділи коло вогнища, також прибігли подивитись.

Правду кажучи, не так ми самі з Кумевавою були об’єктом уваги, як та здобич, котру ми привезли. Адже з раннього ранку, відколи почалися роботи, і досі, а був уже полудень, вони нічого не їли. Тим-то й зрозуміло, що всі думали про смачні наїдки; які ми, можливо, привеземо з полювання, і про те, чи вистачить їх, щоб нагодувати всіх у таборі. Коли ми розіклали здобич на березі, це спричинило вибух загальної радості, бо з’ясувалося, що ми привезли з собою значно більше, ніж треба було для доброго обіду. Троє юнаків підняли малого мисливця на плечі й веселим маршем, з вигуками й сміхом, обнесли його навколо багаття.

— Ти чудовий мисливець, якщо можеш прогодувати тридцять осіб. Я не знаю, що б ми робили без тебе, — промовив літній чоловік, який збирав для Кумевави гроші.

Та Кумевава поводився так, ніби й не чув цих похвальних слів. Тільки стиха всміхався.

Потім чоловіки знову пішли витягати судно, а ми удвох з Кумевавою та ще кілька жінок заходилися чистити впольовану здобич і готувати обід.

Після цього малий індіанець заглибився в ліс і за кілька хвилин повернувся до вогнища з пучечком листків у руці. То була дикоросла цибуля, яка дуже добре згодилася для того, щоб трохи присмачити наш нашвидкоруч приготовлений обід, бо ніяких інших приправ ми не мали. Потім хлопець приніс іще кілька шматочків кори якогось дерева й почав ретельно розтирати їх між двома каменями на порошок. Той порошок мав смак червоного перцю, і невеличкої його кількості цілком вистачило на те, щоб зовсім змінити смак страви.

— Раз… два… три… разом! — чувся голос капітана.

До нас долинали різні голоси й звуки від берега, де трудилися матроси й пасажири, і щоразу судно посувалося на півметра — ривками. Нарешті почувся якийсь тріск — цей звук виник від тертя каната об стовбур дерева, і ми побачили, що судно наше поволеньки-поволі рушило до берега.

Пересвідчившись, що біля вогнища обійдуться й без мене, бо жінки самі готували обід, я приєднався до чоловіків на березі, ухопився й собі за канат і почав тягти судно