Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тексти Тараса Прохаська є сумішшю двох різновидів автобіографії, авантюрно-героїчного та соціально-побутового. Авантюрно-героїчному різновидові, за спостереженням Бахтіна, притаманний фабулізм, який зорганізовує розповідь про життя героя, вилаштовуючи її як історію вчинків або пригод. До цього різновиду слід зарахувати розповіді про дзядзя Михася, тету Міру, Джона Сіддгартгу. Скажімо, історія дзядзя Михася є яскравим демонструванням волі бути героєм і мати значення у світі інших: заарештований майстер-пічник довго не може потрапити на етап до Сибіру, позаяк мусить облаштовувати помешкання новоприбулих окупантів; він витягає авторового батька з читинської вуличної банди — «і тато його визнав». Потрапивши до вагона з кримінальниками, дзядзьо Михась рішуче боронить свою гідність: «З-під язика він вийняв половинку жилетки і, ще тримаючи руку біля губ, зробив пальцями той рух, який примусив невагомий шматок сталі пролетіти кілька метрів і заглибитися у дощану стіну якраз біля голови пахана. <…> Йому віддали сухарі і поступилися місцем біля повітря». Героїзуючи персонажів автобіографії, Прохасько вводить їх у контекст слави, виопуклюючи їхню присутність в Історії поруч із видатними постатями, створюючи, отже, ціннісний (насамперед національний) пантеон, до якого причетна родина й, опосередковано, сам оповідач. Тета Міра проводила частину літніх вакацій поруч із патроном її гімназії митрополитом Шептицьким; пізніше в неї був закоханий Ярослав Галан, її учителем української був Василь Щурат, її сестра — одна з п’яти перших учнів школи Олекси Новаківського і так далі. Британський приятель автооповідача Джон Сіддгартга потрапив на особистий прийом до самого далай-лами: «Змучений за день далай-лама запитався — отож, чого тобі треба? Джон почав істерику — ю, факінґ лама, я приперся аж сюди, вичекав кілька годин перед твоїми дверима, я прийшов до тебе дізнатися, чого мені треба, а ти питаєшся, чого мені треба, фак ю». (Між іншим, тут варто зауважити, що дещо наївний галицький снобізм і консерватизм помітно впливають на добір лексики: на відміну від нарваної східнячки Поваляєвої, яка простосердечно називає хуї хуями, Прохасько майже не вживає обсценізмів, надаючи перевагу замаскованим і евфемізованим формам, як-от оце транскрибоване українською «фак ю» або термінологічний «пеніс» у кумедній розповіді про невдалу оборудку. «Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами в зубах», — можна не сумніватися, що в цьому місці ні Поваляєва, ні Іздрик, ані тьма інших представників красного письменства не відмовили би собі в задоволенні назвати речі своїми — на їхню думку і смак — іменами.) Органічна причетність до героїзованої Історії визволяє Тараса Прохаська від будь-якої дезорієнтації на місцевості, допомагаючи оформленню актуальних і майбутніх учинків, наповнюючи їх ціннісним усвідомленням і відкритою готовністю до подальшого — героїчного, звичайно, — чину, який однозначно сприймається як продовження традиції та накопичення матеріалу для майбутніх оповідань. Треба жити так, щоби було про що розповісти. Керуючись імперативом «не будь ординарним», переданим, як у кожному міті або там «великій нарації», з вуст у вуста (в цьому випадку це прохання бабці Софії до автора), Прохасько репрезентує витворену моральність. За натхнення до його описів варіантів заробітку задля утримання родини або спогадів про мінімалізм армійського побуту правлять чесноти переборення, своєрідного стоїцизму, дієвого опору певному природному та соціальному середовищу, — задля цього ж таки середовища, але в іншому, культурно й морально трансформованому вигляді.
Саме тут втручається другий, соціально-побутовий різновид автобіографії, в якому героїчні й історичні аспекти відходять на задній план, поступаючися місцем соціальним (у Прохаська — передовсім родинним) вартостям. Описуючи повсякденне та приватне — будинок, у якому живеться, міст, через який ходиться з дружиною, вакації з синами, — Прохасько позбувається авантюрно-героїчного фабулізму на користь відстороненого споглядання, коли замість Шептицького та Галана найголовнішими героями стають непомітні іншим, але найдорожчі люди: бабця, тато, власні діти й власні, анітрохи не героїчні діяння, такі, як виготовлення калинового вина. Течія спогадів набуває характеру самозвіту або сповіді, стає не лише ностальгійним озиранням через плече, а й набуває ознак реєстрування, впорядкування всього цього неужиткового багатства:
Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа у терновому вінку і Леонардової таємної вечері. Свята родина Льоренцо Скьярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза — гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, гранатові, бурі, бронзові і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія — Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина в кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями…
Такі тексти і реєстри пишуться здебільшого «для себе», для найближчого оточення, якому вони говорять стократ більше, ніж анонімному сторонньому читачеві, й публікування
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]», після закриття браузера.