Читати книгу - "Смерть у Києві"

При обіді стояло багато посуду золотого й срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки, чарки дивної роботи, служки носили безліч страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепрятина, телятина; всілякі напої: вино, мед чистий і варений з корінням, квас. Слуги, обливаючись потом від поспіху, носили на пальцях тарілі з смажениною, інші обмахували боярина для прохолоди, ще інші тримали срібні умивальниці, несли гарячу воду, щоб змивати руки.

Час од часу ігумен Ананія, що не їв і не пив майже нічого, пробував завести своє:

— Як був я в Кведлінбурзі, то германський імператор сказав мені… — однак Войтишич не давав йому докінчити, кричав:

— Ігумен зітканий зі слів, як моя одіж з вовни, будь воно прокляте! Я ж збитий з діл, мов корабель з дубових дощок! Але всі славні діла в минулому, нині ж не відбувається нічого. Правда, лікарю, будь воно прокляте!

— Нагадати повинен, — сказав Дуліб, — що прислано мене великим князем Ізяславом, щоб гнати слід у справі вбивства князя Ігоря. Тиждень тому в Києві сталося вбивство. Князь Ігор, відомо тобі, певно, прийняв перед тим схиму в монастирі святого Феодора, де ігуменом…

— Ігумена знаю, — засміявся Войтишич, — Ананія мені шурин, як праведний Лот був шурином Аврааму. І як Лот був єдиний праведник у проклятім Богом Содомі, так і Ананія в Києві! Бо вже коли цей город заслужив собі праведника, то ним може бути тільки ігумен! А ми неправедні, будь воно прокляте! Я п'ятдесят літ махав мечем, мов ціпом, яке ж тут праведництво! А що Ігоря вбито — не чув, не чув… Князь нікудишній був, відступався від свого слова, ще й не договоривши до кінця, мужів ліпших перед киянами боронити не хотів, з першого дня пустив усе на темний люд, а тільки ж убивати його ні за що, бо вбивають лише гідних того, твердих супротивників. Як, ігумене?

Ігумен мовчав поштиво й урочисто-сумно.

Войтишич непомітно для гостей показував слугам, кому доливати, смачно поплямкав губами перед самим обличчям у Дуліба.

— Дорогий ти мій, я тобі скажу. Ти чоловік мудрий, але молодший за мене вдвічі, а то й більше, тобі воно ще не все відкрито, будь воно прокляте. Що таке князь? Це щит усієї землі. А що таке земля? Ліси, води, звірі й птиці небесні, небо й сонце? Ні, земля — це люди ліпші. Народжені чи вибрані, виокремлені, заслужені. Князь справжній той, хто вміє оберігати ліпших людей. Такі були Володимир і Ярослав, такі були Мономах і Мстислав, і Всеволод Ольгович теж такий, і князь Ізяслав нині теж такий. А Ігор? В той день, як став він князем, зібралися кияни до Софії, й цілували ми князеві хрест на покору, а він цілував нам хрест на захист киян — і все було б гаразд. Але якісь людці кинулися на Поділ, зібралися коло Турової божниці, заколотили нове віче, будь воно прокляте! Що має чинити справжній князь? Послати воєводу з дружиною та розігнати горлодерів, будь вони прокляті! А князь Ігор з братом Святославом та дружиною їде на Поділ і так лякається київських крикунів, що й не підступає до них сам, а посилає Святослава. А той цілує хрест на тому, щоб кияни самі собі обирали тіунів і тисяцьких. Чи хто й чув коли таке в Києві! Ігор і собі цілує хрест. Великий князь одним поцілунком віддає всіх ліпших людей — і кому? Тим, що повилазили з нір? Та на них не втримаєшся, бо вони й знов туди позалазять, будь воно прокляте, а під сонцем завжди зостануться тільки ліпші люди! Чи не так, ігумене? Мовчи, бо й так знаю, що скажеш. Погано, коли князь каліка тілом, ще гірше, як і душею теж каліка. Ігор слабував на ноги, а в Києві одразу виказав, що слабує душею також. Коли ж народ допускає, щоб ним правили каліки, то й народ такий — теж каліка. Ми, кияни, не такі, будь воно прокляте. А тому не стали триматися Ігоря і прикликали Ізяслава, князя справжнього, душі широкої, розуму високого, державного. А Ігоря відтрутили, бо Київ такий город, що відкидає все, що йому не годне. Відкидає, відтручує, але не вбиває. Ми князів не вбиваєм. Тут ніхто не вбиває князів.

— Але ж убито, — нагадав Дуліб.

— Дорогий мій, наставив па нього підняті долоні Войтишич, — ти мудрий лікар і повинен знати, кому які хворощі докучають. Хто на чому сидить, те в нього й болить. Князів убивають тільки князі, будь воно прокляте!

— Оце, — сказав Іваниця.

Мовлено було з такою байдужістю, мовби для Іваниці давно вже відкрилися всі найпотаємніші закапелки Войтишичевої душі, і це стривожило воєводу так, що той хоч згодом і мав каратися в душі за необачність, швидко нахилився до супутника Дулібового і поспитав з усією можливою для нього доброзичливістю:

— Щось ти мовив, дорогий мій?

— Оце, — повторив Іваниця.

— Старий став, будь воно прокляте. Вже й не збагну, про що йдеться молодим. А колись і я теж — ого! — Войтишич розкинув руки, мовби наміряючись обійняти цілий світ. — Яка жона могла вислизнути з таких-от рук! Не самий лиш меч тримала ця рука! Було й ще дещо — ой було, будь воно прокляте!

Іваниця під ці розбалакування спокійно підвівся і попростував із-за столу.

— Бач! — зрадів Войтишич, що так легко позбувається загадково-небезпечного застільника. — Молодий — то й не хоче слухати старого діда!

— Слова діють мені на ноги, — відбувся жартом Іваниця. — Отак сидиш, слухаєш, ніби воно й нічого. А там находить на тебе щось таке: ще слово — і вже ноги несуть тебе геть, і нічого тут не вдієш.

Ноги винесли його в темні переходи воєводського дому, переходи заплутані й небезпечні, бо все тут будувалося так, щоб перепинити путь незваному, приголомшити й знетямити несміливого, влаштувати в потрібному місці засідку на зухвальця. Іваницю не обходило все це, він не знав страхів, він просувався по заплутаних переходах Войтишичевого дому з такою самою безжурною гідністю, як де-небудь у полі або в прозорому лісі, йому було радісно від того, як уміло виприснув він з-за воєводського столу, де сидінню,