Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Однак великий князь Московський і далі провадив свою лінію на «збирання руських земель». Грабунки порубіжних литовських земель московськими ратними людьми не припинилися навіть після укладання мирної угоди між Москвою та Вільно. Навіть перебування княжни Олени у Вільно використовувалося з метою збору інформації про стан справ у Великому князівстві Литовському. Гірше того — великий князь Московський Іван III уклав союзи з молдавським господарем Стефаном та кримським ханом Менглі—Гіреєм, спрямовані головним чином саме проти Литви. Наслідком дії останнього були ініційовані Іваном III численні вторгнення кримських орд на українські й білоруські землі на межі XV–XVI століть. Кримське ханство, що після виокремлення з Золотої Орди спочатку перебувало у васальній залежності від Литви, за часів першого кримського хана Хаджі—Гірея було оборонцем українських земель від заволзьких татар. Проте політика ханства змінилася з появою в Причорномор'ї турків. 1475 року турецький флот зайняв генуезькі володіння в Криму і змусив хана Менглі—Гірея стати васалом османського султана. Це мало фатальні наслідки для України і для всього Великого князівства Литовського. Менглі—Гірей вступив у союз із Москвою. На прохання свого московського союзника 1484 року Менглі—Гірей здійснив великий напад на українські землі. Київ було зруйновано і спалено, а золотий церковний посуд із собору Святої Софії хан надіслав до Москви в дар своєму союзникові. Сильно постраждала вся Київщина, її населення було почасти знищене, почасти забране в ясир. 1485 року було спустошено Поділля, 1488 року знову постраждала Київщина, а 1490 — Волинь і Холмщина; надалі нищівні татарські походи повторювалися майже щороку. Татари стали частими гостями навіть на Волині й Поліссі.

Утім, автор не хотів би, щоб у читача склалося враження, ніби татари завжди виступали з Великим князівством Московським єдиним фронтом. Вони діяли передовсім у своїх інтересах і нерідко укладали угоди і з Литвою — так, великий князь Литовський Сигізмунд ініціював і фактично оплатив 1515 року похід хана Мехмет — Гірея на Сіверщину, у містах якої міцно закріпилося московське військо. Туди ж вирушили і загони литовських козаків, щоправда, ця кампанія не увінчалася поверненням земель під литовську владу. Об'єднавшись 1521 року з кримськими татарами, українські козаки на чолі з відомим прикордонним старостою Остафієм Дашковичем завдали потужного удару по Москві. До коаліції прилучилися ще й казанські татари. Великий князь Московський Василій III (правив у 1505–1533 роках) після поразки на річці Оці втік у Волоцькі ліси, відкупившись великою даниною татарам. З'єднане військо відійшло у нейтральне Рязанське князівство, яке теж трохи спустошили. Кримський хан Мехмет — Гірей та казанський Сагіб — Гірей своє дістали, і подальша доля кампанії їх уже не хвилювала, а надто посилювати Литву на противагу Москві їм було зовсім не потрібно.

Проте ми забігли дещо наперед. За згаданих непростих умов великий князь Литовський Олександр Казимирович, обраний фактично без узгодження з офіційним Краковом і не пов'язаний з Польщею жодними зобов'язаннями, намагався зміцнити стосунки двох держав, воліючи вдихнути життя в нечинну наразі Городельську унію. Крім того, прагнучи досягти внутрішньої консолідації своєї держави, великий князь замислив об'єднати всіх своїх підданих у межах однієї конфесії, тобто зробив спробу реанімувати ідею церковної унії.

Дії Олександра Казимировича в царині міжконфесійних відносин, а також зменшення ролі «руських» (україно — білоруських) князів та бояр у керівництві Литовською державою спровокували їхнє невдоволення. Звичним явищем стають «від'їзди» до великого князя Московського представників згаданих вище родів. Щоб уникнути нової війни, Олександр Казимирович навіть наказав іменувати свого тестя Івана III «государем усієї Русі». Але й це не допомогло.

Навесні 1500 року московські війська вступили на територію Чернігово — Сіверщини. Упродовж наступних кількох місяців владу великого князя Московського визнали князі Серпейська, Путивля, Стародуба, Любеча, Гомеля, Новгорода — Сіверського, Рильська та інших міст. Успіхам московських ратників значною мірою посприяли дії їхніх давніх союзників — кримських татар, котрі в цей таки час спустошили Волинь і Берестейщину. Східний союзник литовського великого князя — хан Заволзької Орди Шах — Ахмат (який колись «стояв на

Угрі», так і не давши бій Івану III), вирушивши на допомогу Олександру Казимировичу, був розгромлений кримськими ордами Менглі—Гірея. Лише 1503 року було укладено тяжке для Литви перемир'я на шість років. За ним до Московської держави відійшли величезні території Чернігівщини й Сіверщини (сьогодні це українські, білоруські та російські землі) з містами Чернігів, Стародуб, Гомель, Новгород — Сіверський, Рильськ, Любеч, Путивль, Брянськ тощо.

Мабуть, найбільшого розголосу протягом наступних років набула так звана «справа Михайла Глинського», представника відомого україно — литовсько — татарського роду (близько 1470–1534, походив з роду, заснованого онуком знаменитого темника Золотої Орди Мамая, таким собі Олексою Мамаєвичем, який виїхав з Орди до Литви). Князь Михайло Львович Глинський здобув чудову освіту, навчався в Західній Європі: у Нідерландах, Іспанії, Італії, німецьких князівствах. (Чудово обізнаний у литовсько — руських справах Сигізмунд Герберштейн називає Глинського і князя Острозького найвидатнішими «литовцями» свого часу, тому ми поговоримо про обох дещо докладніше, аби наочно проілюструвати, наскільки непростими і не зовсім звичними для нас сьогодні були етнічні та соціальні моменти в XVI столітті). Імператор Священної Римської імперії Максиміліан І Габсбург називав князя Михайла своїм вихованцем. Будучи людиною амбітною і не без авантюрної жилки, князь Михайло робить блискучу кар'єру при великому князеві Литовському Олександрі, стаючи в середині 1490–х років «маршалком дворовим» — тобто начальником великокнязівської гвардії і «міністром двору». Князеві Михайлу, «татарину з походження, русину за колом зв'язків, європейцеві за способом життя й освітою, пізніша традиція приписала роль останнього збройного символу в протистоянні "Литви" і "Русі", хоча насправді йшлося передусім про ображену княжу честь та непогамовані амбіції» — влучно зауважила Наталя Яковенко. Князь Михайло Глинський — «чоловік сміливий, визначних здібностей, тілом кріпкий, а в небезпеках відважний, великих можливостей і високої вдачі людина», добре пам'ятав про своє русько — татарське коріння і був не проти стати таким собі «знаменом» руських князів і бояр Великого князівства Литовського, невдоволених тим, що їх відтерли від влади власне литовці. Це, звісно, аж ніяк не робить князя Михайла «свідомим українським патріотом» на початку його відомого виступу чи «зрадником української справи» після невдачі повстання — навряд чи