Читати книгу - "Слово після страти"

Трудилися вони поодинці і невеликими артілями, являючи собою моторошну картину цілковитого занепаду і здичавіння. Більшість дивилася на старання «шукачів щастя» як на даремну трату сил і вважали за краще лежати, розслабивши м’язи. Деякі в’язні, примостившись па осонні і поскидавши сорочки, куняли або полювали на паразитів. Вони могли годинами сидіти мовчки — про минуле уже все давним-давно було розказано, а майбутнього ніхто не знав.

З самого ранку я знічев’я вештався по табору, спостерігаючи за роботою «шукачів щастя». У попелясто-синьому небі ліниво линули білясті хмарки. Усе довкола — територія табору, калюжа біля барака, самі бараки, вікна, толеві дахи, стовпи дротяної огорожі, асфальт,—усе було жовтим до синього смутку, утомливо-нудним і одноманітним на цій клятій чужинській землі,

Я повернувся в барак і з хвилину слухав сумовиту пісню про бідну вдову, яка, орючи свою убогу ниву, поливала її сльозами. Стало ще сумніше. Та ось на співака цикнули, і він замовк. Не знаючи, чим зайнятися, вирішив полатати свої перетлілі тюремні лахи: сорочка вже зовсім зносилася і почала розлазитись, а штани ледве трималися. Вимінявши в одного з в’язнів за порожню консервну банку голку з ниткою, я заходився штопати сорочку.

За цим заняттям і застав мене Астматик, якому, видно, набридло сидіти в затишку, і він вирішив зазирнути в барак. Ставши па порозі, Астматик деякий час уважно спостерігав за моєю роботою, а потім сказав:

— Гут... Я поважаю в’язнів, які стежать за собою, не опускаються.

— Ми всі стараємося, пане начальнику, стежити за собою,— відповів я.

Відповідь йому сподобалась, особливо те «пане начальнику». Зібравши зморшки на своєму макітруватому лобі і напружено про щось думаючи, він спитав:

— А ти вмієш і по-німецькому?

— Трохи вмію, пане начальнику, вчуся...

— Це дуже похвально. Зараз ти підеш зі мною і прибереш у кабінеті лагерфюрера. Ти повинен розуміти, що абикого я туди не візьму.

— Спасибі вам, пане начальнику, за таку честь! — удавано радо вигукнув я.

В’язні дивилися па мене із заздрістю: удостоїтись прибирати кабінет самого лагерфюрера вважалося великою удачею. Це напевне давало додаткову миску баланди чи навіть пайку хліба. У фашистських тюремників якось дивно вживалися такі суперечливі норми їхньої «етики»: нечувана жорстокість, убивство в’язня за найменшу провину і «милосердя» — зайвий шматок хліба або порція баланди за дрібну послугу начальству. Але й подачки полоненим були частиною продуманої тюремної системи: за пайку хліба і миску баланди підлабузники й мерзенні донощики ладні були піти на будь-яку підлість, без усякого сорому продати свого брата в’язня,

— Ком міт! — скомандував Астматик і повільно, мов черепаха, почалапав територією табору. Я пішов слідом за ним.

Астматик привів мене на склад, дав щітки, ганчірки, пачку соди, брусок мила і швабру.

— Ти вже постарайся,— напучував він мене, пихкаючи і віддуваючись.— Не забувай, це для самого лагерфюрера!

— Я розумію, пане веркшютцман, це велика відповідальність. Постараюсь!

Після цього він обережно постукав у двері, і ми зайшли до кабінету Коня. Я скинув картуза, перебільшено чемно вклонився і, видно, своєю покірністю і затурканістю справив на лагерфюрера погрібне враження.

— Гер лагерфюрер! — вкрадливо заговорив Пфарц.— Цей кляйне русе[12] дуже акуратний і слухняний. Він латає свій одяг і стежить за собою. Він дуже радий, що йому доручили прибрати у вашому кабінеті.

Я глянув на Коня. Розсівшись на дивані, він курив сигарету. На круглому столику біля дивана була попільниця, повна недокурків. Перед моїми очима стояла картина учорашньої розправи над дядьком Петром. Якби тільки знав цей катюга, що творилося в моїй душі!

— Підійди сюди,— мовив лагерфюрер, подаючи мені попільницю.— Це можеш узяти собі, але зроби так, щоб усе блищало.

Я подякував і, хоч сам не курив, загорнув недокурки в папір і сховав у кишеню. Потім приніс відро води, скинув у коридорі гольцшуги, підкотив холоші, закасав рукава й приступив до роботи, вкладаючи в неї усе своє вміння.

Невдовзі Кінь, пішов, залишивши в кабінеті Астматика. Він з'явився вже тоді, коли я закінчував прибирати. Прискіпливо оглянув кабінет, зазирнув під стіл і диван і, як видно, лишився задоволений. Астматика він кудись послав, а сам, сівши за письмовий стіл, почав роздивлятися кольорові журнали.

Я ще мив двері, коли побачив, як до воріт табору під’їхав пікап із червоним хрестом на кабіні. «Мабуть, по дядька Петра,— майнув здогад.— А раптом він живий; його заберуть у лікарню...» Дверцята кабіни розчинилися, із неї виліз кругленький, низенький товстун у світлому костюмі з фашистським значком на лацкані піджака. Він скинув з лисої голови капелюха і почав обмахувати ним, наче віялом, спітніле обличчя. Вартовий для годиться заглянув у його посвідчення і, франтувато козирнувши, пропустив у приміщення. За мить товстун вкотився в кабінет, стрельнув круглими маленькими очицями на портрет Гітлера, викинув руку вперед і вигукнув нацистське привітання.

— Хайльхитла! — озвався Фаст, махнувши своєю довгою, наче весло, рукою.

— Фішер! — відрекомендувався товстун.— Представник науково-дослідного медичного закладу доктора Баршке.

Вони потиснули один одному руки, після чого господар запросив товстуна сісти і спитав, яка причина його візиту.

Візит товстуна зацікавив мене, і, хоч двері були вже вимиті, я старанно натирав їх чистою ганчіркою. З подальшої розмови я зрозумів, що товстун приїхав по труп. Виявляється, між фірмою і медичним закладом

Баршке був укладений спеціальний договір, за яким фірма постачала закладу «сировину».

Отже, дядько Петро не витримав побоїв. У мене боляче стиснулося серце.

— А