Читати книгу - "Переяславська Рада. 1654"

аж ніяк не був українським сепаратистом, чи точніше націоналістом, а був людиною досить далекою від політики і лояльною до царського уряду. Так, друге видання «Истории Малой России…» (1830) він присвятив Миколі І. Тож не дивно, що вона була написана в дусі офіційної державної ідеології. Та найважливішим для нас є той факт, що автор «Історії русів» і Д. Бантиш-Каменський малюють нам одну й ту саму картину розвитку подій українсько-російських стосунків 50-х років XVII століття. Збігаються також думки авторів про зміст і значення договору для України. Деяка розбіжність є лише в оцінках тих чи інших подій.

Подальший розвиток української історичної думки в XIX столітті характеризувався загостренням довкола питання ідеологічної боротьби про етнічну окремішність українського народу щодо польського і російського, а також відстороненням дослідників, і не лише дослідників, від політичної історії України. Водночас посилюється увага до соціально-економічного аспекту у вивченні української історії, певною мірою зумовленого соціалістичними вченнями А. де Сен-Сімона, О. Пруд она, пізніше – Карла Маркса, який став домінуючим. Виникає він на тлі поширення ідей федералізму та панславізму.

Для української інтелігенції обидві ці ідеї об'єдналися в одну, бо виникли вони, точніше набули популярності, в другому десятиріччі XIX століття. Надії на визволення у багатьох народів Європи, що перебували під гнітом тієї чи іншої імперії, були пов'язані з наполеонівськими війнами. Саме Наполеон Бонапарт фактично зруйнував Священну Римську імперію, реально загрожував єдності імперії Російської. Утім, ще під час воєн стало помітно, що Наполеон і поневолені імперіями народи мають надто різні інтереси. Військові поразки наполеонівської армії і зречення влади самим Наполеоном повністю перекреслили ці надії. Можливо, саме тоді слов'яни вперше усвідомили спільність своєї історичної долі і своїх інтересів. Зазнаючи поразок у відкритій збройній боротьбі за незалежність і втративши надію на підтримку своїх змагань ззовні, серед еліти слов'янських народів чимдалі більше набуває популярності думка про поліпшення свого життя у складі імперії. Основна ставка робиться на лібералізацію імперських режимів, на поступове здобуття більших прав та свобод для свого народу, аж до набуття ним якомога ширшої автономії в межах імперії. Тобто фактично стратегічною метою цієї доктрини була трансформація імперії у федерацію, можливо – навіть у конфедерацію. Будь-які сепаратистські націоналістичні ідеї сприймалися в контексті федералізму негативно. Таким чином, на перший план знову виходять проблеми соціально-економічні, бо увага до проблем політичного характеру автоматично посилює напругу довкола національного питання.

Ідеологія, що була викликана до життя реаліями першої половини XIX століття, була перенесена також і на події минулого.

Відразу на перший план вийшли події 50-х pp. XVII століття, взагалі українсько-російські стосунки. Саме в цей час виходять твори М. І. Костомарова, серед них – «Закон Божий», відомий також як «Книга буття українського народу», котрий став програмним документом для Кирило-Мефодіївського братства. Це був ідеологічний твір полемічного спрямування. У ньому поєднувались і панславізм, і федералістичні ідеї, і соціалістичні, але в його основу лягли дві праці: «Історія русів» і «Книга польського народу та польського пілігримства» А. Міцкевича, яку він написав уже в еміграції, в Парижі, під враженням поразки повстання 1830 року. У творі А. Міцкевича була висунута ідея всеслов'янської федерації, центральним елементом якої є Польща. Основний зміст «Закону Божого» був приблизно такий самий, але центральним елементом всеслов'янської федерації мала стати не Польща, а Україна.

«І хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, нерозділимо і незмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатись од свого панства. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов'янський нерозділимо і незмісимо… як поєднаються колись усі народи слов'янські між собою… Але скоро побачила Україна, що попалася у неволю… І одбилась Україна від Московщини, і не знала, бідна, куди прихилить голову. Бо любила і поляків, і москалів, як братів своїх…» Такими були погляди М. Костомарова на українські визвольні змагання XVII століття.

«Ідеї, висловлені в «Законі Божому», автор проніс крізь усе життя. Можна без перебільшення твердити, що на них спиралися всі праці М. Костомарова, хоч би про що він писав.

Першою його науковою монографією була праця «Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России», яка вперше побачила світ на сторінках «Отечественных записок» у 1857 році. Вона була досить популярною і витримала не одне видання. Але всі інші її видання, починаючи від 1859 року, виходили під скороченою назвою і називалися скорочено «Богдан Хмельницький». Уже сам початковий варіант назви монографії відверто демонструє позицію автора і щодо українсько-російських відносин, і щодо діяльності Богдана Хмельницького, і щодо самого договору 1654 року. У цій праці гетьмана було названо «воссоединителем Руси», що красномовно свідчить про його трактування українсько-російського зближення в 50-х pp. XVII століття як возз'єднання. Ось як уявляв собі Микола Костомаров сенс і зміст діяльності Богдана Хмельницького: «…Его старанием Западная и Южная Русь были уже под единою властью с Великой Русью. Не его вина, что близорукая, невежественная политика боярская не поняла его, свела преждевременно в гроб, испортила плоды его десятилетней деятельности и на многие поколения отсрочила дело, которое совершилось бы с несравненно меньшими усилиями, если бы в Москве понимали смысл стремлений Хмельницкого и слушали его советы».

На відміну від M. Карамзіна та M. Погодіна, що вважали Київську Русь за моноліт, як в етнічному, так і в політичному (державному) аспекті, – М. Костомаров розглядав Русь як федерацію шести незалежних державно-етнічних одиниць, особливо наголошуючи на їх етнічній окремішності. На заваді нормальному розвитку такої федерації стала, на думку М. Костомарова, монголо-татарська навала. Таким чином, перед нами постає картина етнічно різнорідної, але політично соборної державної структури, де кожен її елемент мав досить широку автономію.

Подальшим розвитком цих ідей стала праця «Две русские народности», вперше опублікована в журналі «Основа» 1861 року.

У цьому творі автор доводить етнічну окремішність українського народу щодо російського. Але цікавим є не сам факт доведення окремішності, а те, яким чином це доводилося. Окрім суто етнографічного матеріалу автор надає як один із основних доказів окремішності нездатність українців до державотворення, взагалі до самостійного державного життя: «Малороссы сознавали и сознают неизбежность и неразрывность связи с великороссами, потому что последние способны столько же, сколько мы не способны, к организации, к поддержке общественного тела (тобто держави. – С. Ш.) и правильности его отправлений…» Якщо «Історія русів» і «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського