Читати книгу - "Переяславська Рада. 1654"

У контексті висловлюваних М. Костомаровим ідей українсько-російське зближення 1653–1655 pp. розглядається як акт возз'єднання руської федерації, так би мовити, часткове досягнення всеслов'янської єдності. Микола Костомаров навіть думки не припускав, що Україна могла мати свої інтереси, відмінні від російських чи навіть протилежні їм.

Тобто всі інші варіанти розвитку подій просто не розглядалися. Усі політичні, а особливо зовнішньополітичні дії наступників Богдана Хмельницького пояснювалися власним їх честолюбством чи вузькими груповими інтересами. І українських гетьманів, і старшину М. Костомаров показує у своїх творах як універсальних зрадників, які зраджують заради особистих мотивів. Певний час таке ставлення до української еліти того часу не торкалося Богдана Хмельницького. Та воно змінилося, коли М. Костомаров дізнався про деякі аспекти українсько-турецьких відносин, які явно не відповідали репутації гетьмана як москвофіла. На це він сказав, що і гетьман Богдан Хмельницький, і його наступники були варті одне одного.

У своїх працях М. Костомаров подає лише два типи лідерів: це або ватажки народних рухів, або ті, кого він у «Законі Божому» називає «панством». Панство він змальовує найтемнішими фарбами, наприклад героїв «Смутного времени в Московском государстве». Набагато тепліше автор ставиться до людей кшталту Степана Разіна. У М. Костомарова є навіть спеціальне дослідження «Бунт Стеньки Разина». Саме повстання він сприймав як війну російських козаків проти уряду. Тобто як українські визвольні змагання, так і повстання Степана Разіна сприймалися автором як речі одновимірні.

Основою обох рухів, за М. Костомаровим, були соціально-економічні мотиви, важливим визнавався ним і релігійний аспект. Богдан Хмельницький зображувався як своєрідний український варіант Степана Разіна. Українсько-польський конфлікт М. Костомаров уявляє не як зовнішньополітичну акцію, а як внутрішній конфлікт у Речі Посполитій. Автор не сприймає Україну як суб'єкта зовнішньої політики; у працях М. Костомарова – це об'єкт територіальних претензій Туреччини, Московії, Речі Посполитої тощо. Політичної ж волі самої України, за такого розгляду її історії, просто не існує – за нею залишено тільки право на етнічну окремішність і у зв'язку з цим – на певні географічні кордони.

Наукові праці та художні твори, написані М. Костомаровим, є наслідком тяжкої духовної, світоглядної кризи українського суспільства. І найбільше ця криза позначилася на світогляді політичному. Усе XIX століття українська еліта відстоювала етнічну окремішність українців в українсько-польських та українсько-російських ідеологічних баталіях, геть відійшовши від політичної боротьби.

Навіть твори Тараса Григоровича Шевченка, попри безмежну повагу і любов до великого поета, нікого не надихнули «прочитати знову тую славу». Хоча такі вірші, як «Великий Льох», «Розрита могила» (початок 40-х pp. XIX століття), поема «Гайдамаки» та ін., справили на його сучасників дуже сильне враження. Слід зазначити, що його погляди на українсько-російські стосунки принципово не відрізнялися від тих, що були відомими широкому загалу української інтелігенції з «Історії русів» чи «Истории Малой России…» Д. Бантиш-Каменського. Для Тараса Шевченка українсько-російське зближення в 50-х pp. XVII століття теж було приєднанням, яке сприймалось як інкорпорація України до Росії. Він так само розцінював цю подію як епохальну для історії України. Але для Тараса Шевченка договір 1654 року – це національна катастрофа, така як і Полтавська битва 1709 року, чи навіть гірша за неї. Полтавська битва є військовою поразкою, якої завдав тобі ворог на полі бою, а все, що відбувається після неї, є закономірним наслідком цієї поразки. Переяславська рада, взагалі зближення з Московією – то вже добровільна акція, та ще й розпочата з ініціативи української сторони.

В оцінках поета вона фігурує або як фатальна помилка, або як відверта зрада Богданом Хмельницьким своєї країни, свого народу. Причому Тарас Шевченко явно схилявся до другого варіанта оцінки подій, що є досить відчутним у вірші, який він написав уже на схилі життя (1857), з досить промовистою назвою: «Якби ж то ти, Богдане п'яний…».

Отже, Микола Костомаров – це не випадкове явище в розвитку української історичної думки. Його твори є свідченням того, що маємо справу з уже сформованою традицією підходу до української історії і, зокрема, українсько-російських стосунків 50-х років XVII століття. Костомаров і Шевченко, попри дуже велику різницю в їх особистому світогляді, є одночасно й індикатором, і продуктом розвитку української історичної думки.

Не виробивши власної схеми розглядання політичної історії України, представники української еліти майже повністю узгодили українську історію з карамзінською схемою розвитку історії Росії і всіх східних слов'ян. А коли відсутня власна система підходу до політичної історії, її місце може посісти будь-яка ідеологічна чи філософська доктрина.

Тенденція до посилення нігілізму українських істориків до політичної історії України найбільш яскраво виражена у творчості Пантелеймона Куліша. Мабуть, є небагато людей серед представників української ідеї, які, почавши свою діяльність прибічником одних ідей, потім стали поборниками інших, прямо протилежних попереднім. Перехідним бар'єром між цими двома станами були 50-ті роки XIX століття. Спочатку ми бачимо романтично налаштованого молодика, яких було чимало серед української інтелігенції. Йдеться про П. Куліша 40-х років. Саме тоді участь в археографічних чи етнографічних студіях була чи не найулюбленішою справою кожного освіченого українця. До речі, й сам Тарас Шевченко в той час брав участь у роботі Київської комісії із збирання давніх актів при київському генерал-губернаторові. І саме тоді він написав свої найгостріші твори. До 60-х pp. XIX століття П. Куліш фактично нічим не виявляв себе як історик. У 40 – 50-х pp. він був добре відомий як літератор, етнограф і археограф. Його твори «Україну…», «Повесть об украинском народе», навіть «Записки о Южной Руси» є своєрідним поєднанням твору художнього й етнографічної чи етнографічно-археографічної розвідки.

Саме тоді Пантелеймон Куліш, за сприяння О. Бодянського, ввів до наукового обігу «Літопис Самовидця». Він також досить багато приділяв уваги суто літературній праці. У 40-х pp. П. Куліш почав писати свою знамениту «Чорну раду». Перед нами постав автор, захоплений романтикою козацьких часів. Та то лиш так здається на перший погляд.

«Гарячий куліш», як його жартома називали тоді, насправді не був таким уже й гарячим. Принаймні його ставлення до української минувшини на