Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогненне око 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогненне око"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогненне око" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 81
Перейти на сторінку:
все життя ці доми, і ніхто не покличе мене, а вдома – двори, прибиті квітом вишень, убрьохані кривавими тінями сходу сонця; білі, мов у передзим'ї, двори, де раз у раз, рік у рік виносили труни…» – це нагадало йому, що життя коротше, ніж він думав, – в'язкий страх, що налипав на підошви, переслідуючи з вулиці у вулицю, дрімаючи в закапелках, згорнувшись клубком на грудях, – вислизнув, жахонувши у прогнуті скроні втомою, розіллявши хисткі зблиски того, що плекало дитинство, молодість… І лишень жінка, тільки вона перетворює жах на жовту гнійну бовтанку; тільки жінці до снаги, до смаку лизнутися із самим чортом, породивши на світ, на муку – людину. їй можна повести по-янгельському головою, а в той момент пустити під укіс велетенську країну, перемішавши кров із лайном. Цього, на його ж користь, він не знав. Запросто волочився залізничними вокзалами, вигрітий теплом власної свободи, вигодовуючи й без того ситих од людської крові тарганів та вошей (що таргани жеруть людей, то було його чи не перше відкриття). І в серпні місяці, в народі прозванім августом, в шабаш скорботи, другого числа, року від народження Христа 198…, на очах розімлілого від задухи люду, під сівким дощем білий фронтон головпошти хилитнувся вліво, відтак осів, знявши брунатний вихор пилюги, поховавши під собою до десятка роззяв, що їм спало на думку помилуватися монументальністю сталінського ренесансу. Один чоловік на прізвисько Кайф, запеклий анашист, з довгою немитою косою, – він вже пройшов свідомість Крішни і Будди, навернувся на поганство, визнаючи цю віру як притаманну ментальності цього народу, сам колишній гіпі, а зараз певніше бомжара бомжарою, не кращий і не гірший за Родика, – а Родик і сам не знав, чого хотів, – тож Кайф багатозначно, промовисто помахав пальцем у себе перед носом, мовив: «Ти ба, кого поховала ета цаца… Народ-то не здєшній…» – Того августа скорботи, ужинку шмаргуючої вогнем смерті наркоманів, безпритульних, у країні, котра давно зійшла сплавнями крові, в очікуванні нового, – вони сиділи, Кайф і Родик, де у висохлих фонтанах розлазилося зелене жабуриння, жадібно смикали дим недопалків, по черзі передаючи їх із рук у руки, – напроти всілося двійко випещених красунь.

Тонкошкірі красуні, легенько граючи стегнами, пройшли від безликої коробки консерваторії, поминули басейн фонтана, впавши в око купці зіщулених мокрих арабів; дерихвістки, попиваючи пивце, мацькаючи помадою кольору стиглої вишні горлечка пляшок імпортного баварського пива, – ковтали легенько, позираючи на вжалених вошвою та екземою чоловіків: мов і гарні хлопці з виду, а тхне… Закурили, двома пальчиками підтримуючи цигарки, а вказівним струшуючи попіл. Одна звелася. Родик був вражений стрункістю її тіла, чистотою сірих очей, цнотливістю опущених вій, соковитих куточків уст, – подала порожню пляшку йому, Родику, вибиваючи довгим пальцем кілька сигареток. «На, нє давісь. Поді купі за еті бутилочкі нормальних сігарєток, півка… Да і шол би ти отсюда со своім дружком, а то воняєт от вас…» – Вона не знаходила слів, проте була вражена не менше двох приятелів – чи то його по-аристократичному видовженим лицем, чи то просто невідоме злякало її; зупинилася на талісманові, що висів на засмальцьованому шнурку, – кіт з одним, із правого боку, крилом; а Кайф якраз просторікував: «Чи були у нас такі святі чи пророки, як у жидів? Не було. Кажу ж бо – озирніться, подивіться у вічі тому, хто кидає каміння!» – Родика мов струмом струсонуло. В голові плуталося: «Це не наші дівки, що заплітають у джергелі коси, але…» – Він захрипів, мацаючи рукою горлянку: «Ти що – я шляхтич з роду в рід; я еліта, а ти сучка випещена…» – «Пшол, пока ребята елітарную твою голову нє повєрнулі в сторону жопи…» Тож Кайф, маючи вселенських розмірів досвід, поспішив втрутитися. Дівчина пішла, недбало наостанок кинула поглядом через плече, а Родик, як джигухою обпечений, сидів, притямлений власними словами; товариш його з острахом бачив, як збігаються на переніссі брови, западають очі. Родик скочив, туманіючи поглядом, що кожної миті просвітлювався, прожогом кинувся до телефонної буди і накручував, вертів диск телефону, гепав кулаком по автомату, сідав, зводився, перескакував у інший. Товариш його Кайф тільки харконув і подався на добування «кораблика» анаші.

Астрологи, хіроманти білої й чорної магії, великодушні мастодонти, втішаючи заздалегідь, як копаючи могилку, складали на рік рожеві проекти. І в країні запанував порядок, начебто всі селища, міста, містечка затягнуло у гуму; голоси, крики, прокляття, рейвах, пташиний тріск розбивалися мов у наглухо забитій діжі. Тиша. Із шпарин, щоправда, лунало подібне до квакання якесь там чергове повідомлення, і доктор Шмулєвич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де білим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вільний доктор, хірург, екстрасенс Ю. А. Шмулєвич приймає від 00—00» – і, тільки-но вляглися перші відлуння, відпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крізь фіраночки, дослуховуючись, не вірячи власним вухам, чигаючи, мов ударів ратиць кентаврів, на брязкання важких, зелених черепахоподібних, вичікуючи ляскіт гробоподібних танків, а за ними – когорти солдатів. Вони, пораділі, розсідались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши ґудзики на матні та жилетках, пестячи своїх золотушних рахітних діточок; на пагорбах, де сотні перемішаних кісточок ворушилися, знудившись у чеканні Суду, а привиди дрібують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… ніжні білі плечі їхніх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жіночки обтирають своїм мужичкам п'яні соплі, смалець із підборіддя ляпотить із жовтих іклів на щелепи, на груди. Вони блюють від пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а ті тусають їх у пуза, товчуть писки; дітлахи ревуть, сцють у багаття, і батьки напівкумарні позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближніх водозбірень. Очунявши, дроблять курячі кісточки на пісок кутніми, що ними перетреш крицеву дротину. Тіло потребує… А душа… Хто її вигадав?

Може, доктор Шмулєвич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як і повітря, витримує все; початок і кінець, кінець початку. А наступної неділі, коростяво розкидавши багаття, товчуть своїх любок, завчено повторюючи вітання, почуміло вітаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному ділі утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде світило…

Принаймні, так думав вільний доктор Шмулєвич, колишній військовий хірург, якого виперли зі служби за надмірну любов до чужого, читай: державного,

1 ... 11 12 13 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогненне око», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогненне око"