Читати книгу - "Пульс Всесвiту, Володимир Бабула"

— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посмiхнулась вона привiтно.

— Я не професор… — затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.

— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.

— А я, мабуть, двiйник вашого професора, — вiдповiв я збентежено.

— Двiйник? — протягнула вона здивовано. — Тодi пробачте!.. — дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.

"Пригоди репортера в уявному свiтi тривають… Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор — видатна особа!" — зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)". Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання

В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.

"Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!"

Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?

Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.

Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?

Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.

Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне — нi буфету, нi офiцiантiв…

Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.

Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.

Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.

Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв, — менi було не до того.

Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.

На протилежному кiнцi парку широкi мармуровi сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як бiля майданчика зупинився елегантний вагон.

"Монорейкова дорога! — майнула думка. — Ми надрукували статтю про неї в позаминулому номерi журналу… Але стривайте: йшлося про майбутнє… Нiчого не розумiю!"

Таки й справдi були пiдстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазiя й реальнiсть. Мене рятував тiльки невичерпний оптимiзм журналiста.

— Ну, що ж, коли їхати, так їхати! — сказав я сам собi, прямуючи до вагона. Тiльки-но я сiв у крiсло, як вагон рушив, набираючи швидкостi.

Притиснувши обличчя до вiкна, я дивився на мiсто, що пробiгало пiдо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великiй висотi. Проплив мiст, що з'єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустрiч нам виросла велика нова будова з написом: "Телебачення — Прага". Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.

Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.

Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..

Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,

До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.

За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну…

Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.

Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.

Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами