Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

4 березня 1945 року у Кенігсберзькому замку несподівано з'явився Еріх Кох.

У супроводі чинів персональної охорони і кількох довірених осіб гауляйтер обійшов наспіх прибрані приміщення, час від часу уривисто запитуючи і кидаючи короткі розпорядження. В них відчувалась та нервозна, підкреслена владність, яка звичайно є лише маскуванням розгубленості й страху.

Кох зупинився у залі, де колись був янтарний кабінет.

— Янтарний кабінет? Де? — кинув він через плече.

Вперед зараз же вийшли Фрізен і Роде. Обоє мовчали, боязко поглядаючи на відомого своєю жорстокістю і нестримним норовом гауляйтера.

— Пан гауляйтер запитує, де янтарний кабінет, — тихо і в той же час так, щоб чув і оцінив його старанність сам Кох, повторив один з ад'ютантів.

— Янтарний кабінет тут, у підвалах, пане гауляйтер, — майже пошепки, підвівшись чомусь навшпиньки, відповів Фрізен.

— Не вивезено? Ви будете відповідати за це перед фюрером! — Кох вдарив стеком по лакованому чоботу. — Розумієте, що вам загрожує?

Почувши ім'я фюрера, Фрізен ще дужче виструнчився і дивився на Коха, як рекрут на розгніваного генерала, — очима сповненими жаху, благання і безрозсудної покори.

— Неподобство! — вигукнув Кох. — Треба вживати заходів!

Він зробив владний жест, наказуючи залишити приміщення. Коли всі слухняно попрямували до виходу, гауляйтер покликав Фрізена і Роде.

… Ніхто так і не довідався, про що розмовляли Кох і два доктори мистецтвознавства. Усі троє вміли берегти таємницю. Роде про цю бесіду нікому не говорив.

Проте 5 квітня деталі янтарної кімнати, запаковані у ящики, були ще в Орденському залі палацу, який з ранку перейшов у розпорядження загону «фольксштурму». «Тотальні» гітлерівські вояки розмістилися тут із своєю зброєю.

Того самого дня зник доктор Роде. Де він перебував до 10 квітня — невідомо. Сам Роде запевняв згодом, що він занедужав.

Радянські війська переправилися через Прегель і впритул підійшли до стін Кенігсберзького замка. Стало цілком ясно, що вдержати його у своїх руках гітлерівцям не вдасться.

Офіцери загонів «фольксштурму» зібралися на нараду.

— Панове, треба капітулювати! — рішуче сказав літній майор, старший за чином серед присутніх.

Запала гнітюча мовчанка.

— Але першого, хто скаже росіянам про капітуляцію, буде засуджено заочно до смерті, — додав він, не чекаючи відповіді підлеглих. — Отже, нам треба знайти якийсь прийнятний вихід. Честь офіцера не дозволяє нам підняти білий прапор. Наказати це солдатам — значить зробити службовий злочин. Як бути?

— Файєрабенд!.. Пане майор, нас виручить Файєрабенд! — вигукнув молоденький лейтенант.

— Так, звичайно! Єдина у замку цивільна людина, не зв'язана з присягою фюреру, Файєрабенд! Якщо росіянам не пощастить і ми потрапимо до рук свого командування, то можна буде звернути все на нього, сказати, що він, злякавшись, сам підняв білий прапор, — підтримав високий худий капітан.

— Звичайно! Це зробить Файєрабенд! — разом заговорили всі.

Через півгодини гладкий чоловік, лякливо озираючись, висунувся з віконця уцілілого ярусу башти і прикріпив до стіни білий прапор.

Замок капітулював.

Опівночі на широкому подвір'ї, освітленому відблисками пожежі, з'явилася група радянських автоматників. Той, що йшов попереду, здавалося, мало відрізнявся від решти: зелений потертий і вкритий кіптявою ватник, солдатські шаровари з потертими наколінниками, кирзові чоботи, автомат напоготові. Але на плечах у нього, якщо придивитися, можна було побачити польові погони капітана.

Він перший ступив до дверей головного корпусу замка. Днювальний фольксштурмівець, виструнчившись, загорлав:

— Ахтунг! Штейт ауф![10]

Гітлерівські солдати підхопилися.

— Ваффен штрекен![11] — голосно наказав капітан.

І враз карабіни, автомати, пістолети, армійські ножі, навіть якийсь старовинний дуельний пістолет полетіли на підлогу.

— Ферласен раум![12] — пролунав новий наказ. І фольксштурмівці один за одним потяглися надвір, несучи за собою повні речові мішки. Капітан уже збирався виходити, коли раптом його увагу привернула незвичайна постать: присадкуватий, круглий чоловік з тремтячими щоками, одягнений чомусь у чорний фрак, забруднений вапном і цегляним пилом, злякано дивився на нього.

— Вер іст зі?[13] — спитав капітан.

— Файєрабенд… Мой имел один ресторан, — несподівано залопотів каліченою російською мовою переляканий товстун. — їх бін… шесний немец.

Щось дуже підлабузнювався цей «чесний німець».

— Візьміть його! — коротко кинув капітан сержантові.

На подвір'ї він наказав поставити вартових.

— Головне стежити, щоб не виникла пожежа. Треба спробувати зберегти замок як пам'ятку культури. Ясно, товариші?

Але зберегти залишки замка не пощастило: наступного дня, коли радянські війська просунулися вперед, у замку виникла пожежа. Тільки надвечір вона стихла, щоб через день, 11 квітня, вже після капітуляції міста спалахнути знову, хоч, здавалося, горіти тут вже було нічому — залишалися тільки задимлені, посічені осколками стіни.

Замок догоряв, а перед слідчим польової прокуратури вже сиділи німці, захоплені в музейних залах — колишні співробітники, колишні служителі.

Втомлений слідчий з погонами капітана був не дуже уважний до відповідей і записував їх майже механічно: «Гаразд, потім розберемося, що до чого…»

Допитуючи Файєрабенда, капітан записав у протокол: «… Я чув, як офіцер у формі СС наказував солдатам підпалювати руїни шльоса. Мабуть, це робилося за планом, накресленим ще перед штурмом. Вважаю, що автором плану був доктор Роде — фактичний хазяїн замка, зайнятого музеями…»

«Роде, Роде, — подумав слідчий, ставлячи крапку. — Музейний працівник… Але при чому тут плани підпалу і оборони замка? Чого б це есесівці радилися з якимсь шпаком! Плутає Файєрабенд з переляку».

І, розмовляючи з Роде, капітан не спитав його про плани оборони замка.

Услід за Файєрабендом перед слідчим став академік