Читати книгу - "Пригоди Омкая, Хома Олександрович Зубарєв"

Трохи згодом прокричала на сусідньому озерці горласта гагара, пискнула спросоння на скелі за мисом чайка — і знову тиша. Але що це? Начебто біля річки, у напрямі хатини, щось тріснуло. От і знову затріщало…

— Так і є! — насторожився Андрійко. — Ведмідь. Це він, він! У повітці бочки, клятий, ламає!

Майже стрімголов скотився хлопець із сходів і просто до будки, де стояла заряджена кулями рушниця. З-за будки, наче привид, виринув хижак з рибиною в зубах і став на задні лапи. Захоплений зненацька, Андрійко все-таки встиг схопити рушницю, і за якусь мить ведмідь лежав розплатаний біля маяка, убитий майже впритул.

… Тепер Андрійко вже дорослий, і не учень сьомого класу з міста Нар'ян-Мара, і не Андрійко, а Андрій Вікторович, студент-біолог Ленінградського університету. Коли я приходжу відвідати його, насамперед зупиняюсь перед величезною шкурою білого ведмедя, що висить на стіні над ліжком.

Зимував я одного разу на великому острові в Льодовитому океані. На острові живуть і працюють відважні радянські мисливці. Протягом цілого року вони промишляють звіра. Взимку, коли сонце не показується кілька місяців і день триває не більше двох годин, — мисливці їздять на собачих упряжках, ставлять капкани і ловлять песців. Острів відвідують і білі ведмеді. Нерідко ведмедиці вигрібають у снігових кучугурах глибокі печери-барлоги і залягають у них.

Ось на один з таких барлогів і набрів старий мисливець чукча Ерет. Не минло й години, як три собачі упряжки вже мчали до барлога. Від зимовища до нього було кілометрів двадцять.

Біля високої скелі вітрами надуло стрімкий схил. Ведмедиця тут і знайшла собі сховище. Вхід до нори замело снігом, і тільки від дихання звіра зовні, над барлогом, висів тонкий, узористий, наче мереживо, іній.

Ерет окинув досвідченим оком барліг, обійшов навколо нього, потім з гиканням почав тупати ногами по сніговому насту. А ми з гвинтівками напоготові стали біля виходу з печери.

Але ні вигуки Ерета, ні гавкіт прив'язаних під скелею собак не могли вигнати з квартири впертого мешканця. Правда, можна було стріляти в барліг крізь сніговий покрив, але цього не хотілось робити, бо можна було поранити чи навіть убити в барлозі і ведмежатко. А нам було наказано добути живих ведмежат і першим судном відправити їх у Москву для зоопарків.

Все-таки довелось відкрити по барлогу вогонь. Справа в тому, що короткий полярний день кінчався, до того ж ще й вітерець потягнув із сходу, так і дивись — от-от забушує хуртовина.

Після кількох пострілів передня стінка барлога раптом розпалась, і з чорного отвору виповзла смертельно поранена величезна ведмедиця. Вона повалилася на бік і, хапаючи ротом повітря, покотилася з стрімкого схилу вниз, до підніжжя скелі.

За мить вигулькнуло з барлога і ведмежа. Воно було маленьке, як шапка завбільшки, кругленьке, біленьке, з короткими, але товстими й широкими лапами. На морді у ведмежати від правого ока повільно сповзав струмочок крові. Малюк раз у раз трусив головою, крутився і ревів. Глянувши під укіс, ведмежа незграбно розставило ноги, ступило вперед, але посковзнулось і клубком покотилося із схилу слідом за матір'ю.

— Пішла, катиш, пішла, катиш! — дивлячись, як перекидається ведмежа, засміявся Ерет.

З того часу за ведмежатком і залишилась назва Катиш.

Поки мисливці білували ведмедицю, я оглянув пораненого Катиша. Крім пробитого кулею вуха, ніяких інших пошкоджень у нього я не знайшов.

Днів через десять вухо загоїлось. Але їсти Катиш, як і раніш, нічого не хотів, — вірніше, не міг, бо ще не мав зубів.

Даремно давали йому і нерп'яче сало, до якого ведмеді такі ласі, і розмочені булки, і навіть частували пельменями, — він або нічого не брав, або все випльовував, пирхав, сердито чхав і відмахувався лапами.

Пам'ятаю, один із зимівників порадив підсадити Катиша до сучки Зірки, яка щойно ощенилася. Але, побачивши ведмежа, Зірка накинулась на нього і мало не розірвала.

Ми розуміли, що Катиш рано чи пізно помре від голоду. Жаль було дивитись, як він поступово худнув і миршавів. Шерсть на спині скуйовдилась, живіт підтягнуло, мордочка загострилась, а на очі наповзли мутні вологі плівки. Він уже не виповзав з-під ліжка; цілими днями лежав нерухомо, наче людина, що приготувалася вмирати.

Правда, інколи Катиш піднімав голову і, витягнувши худу жилаву шию, квапливо нишпорив навколо себе. Натрапивши на пружок оленячої шкури, брав його в рот і, мов соску, починав смоктати, прицмокуючи губами. Це подало нам думку зробити ще одну спробу врятувати ведмежа.

Почались приготування; той розбавляв згущене молоко теплою водою, той потрібну посудину підшукував, той ще щось. Через півгодпни все було готове. Молоко вилили в пляшку, а на шийку пляшки натягли соску з ганчірки.

Коли Катишу всунули в рот соску, він запирхав, закашляв, затрусив головою, намагаючись виплюнути м'яку липку ганчірку. Але як тільки тепла струминка попала в рот, ведмежа здригнулось і сильними ривками почало смикати, трясти й жувати соску.

Катиш ссав з гарячковою жадібністю, гучно плямкав, бурчав від задоволення і смішно сопів зморщеним чорним носиком.

Через місяць Катиш став невпізнанним: і виріс, і потовстішав, і шерсть на ньому зробилась густіша, гладенька і м'яка. Соска з ганчірки давно була викинута й забута. Тепер у ведмежати були вже міцні зуби, він міг їсти все.

Дуже змінилась і Катишева вдача. Раніше, коли він перекине стілець чи стягне з ліжка подушку або ковдру, крикнеш: «Катиш, дивись мені!» — Катиш схилить голову і чвалає