Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Одначе Колеґія Старшин мала завдання схилити НК УГА до наших плянів. Але вона, виїхавши разом з НК на південь, не мала з нами ніякого зв'язку. Всі наші спроби з Вінниці встановити цей зв'язок не вдалися. Тому я, не зважаючи на велику навалу праці, виїхав до Немирова, щоб звідти сполучитися з штабом II галицького корпусу, що його начальник отаман Фердинанд Льонер позитивно ставився до нашої концепції — союзу з большевиками. За нашими відомостями штаб стояв у Тульчині, і я надіявся з Немирова зв'язатися телефоном з Льонером, якого я знав особисто з літа 1919 року.

По дорозі я спинився на ночівлю у Вороновичах. Тут до мене прибула делеґація від жидівської громади зі скаргою на сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця), що він наклав на громаду контрибуцію на 250 тисяч царських карбованців, а як закладника велів арештувати місцевого рабина. Шепарович виправдувався абсолютним браком засобів до життя його кавалерійського загону. Мені вдалося полагодити це непорозуміння так, що Шепарович погодився звільнити рабина з-під арешту, а жидавська громада зобов'язалася зібрати харчі й трохи готівки для частин Шепаровича.

В Немирові мені не вдалося добитися зв'язку з отаманом Льонером. Перешкодили мені в цьому повстанці, що крутилися в поштовій управі й не допустили до розмови з штабом II корпусу.

Так, не вдіявши нічого, я вертався до Вінниці, де становище вимагало моєї приявности. Серед чистого поля, вкритого снігом, я зустрів кол. комісара Волині Ф. Сумневича, з яким улітку 1919 року працював у Кам'янці Под. в справі мобілізації Правобережжя. Це був вийнятково солідний урядовець адміністрації, людина з юридичною освітою. Він їхав у протилежному напрямі, тобто з Вінниці до армії ген. Омеляновича-Павленка. Помітивши один одного, ми негайно спинили коні й відійшли далеко в поле, щоб ніхто не чув нашої розмови. З нами їхали стрільці для охорони. Від Сумневича я довідався, що в Вінниці є вже червоні війська, яких при моєму виїзді ще не було. Він законспіровано їздив по Поділлі з рештками уряду УНР, а тепер прямував до ген. Омеляновича-Павленка в зимовий похід. Він знав уже про наше порозуміння з большевиками й дивився на це, як на конечне зло.

Обох нас пригнічувала свідомість трагізму нашого становища й непевність нашого експерименту з большевиками. На прощання я спитав його жартома: «Якщо нам пощастить, чи Ви приєднаєтеся до нас?» — «Побачимо», — відповів Сумневич. «А якщо не пощастить нам, чи приймете нас до себе?» — «Очевидно, очевидно», з гумором відповів він. Відтоді я з тією ідейною людиною більш не зустрічався.

В'їжджаючи в Вінницю, я вперше побачив червоноармійців; вони зайняли центр міста; зовнішнім виглядом нагадували банду нужденно зодягнених, неохайних волоцюг. Вулиці були завалені хурами, отож протовпитись трудно було, дороги й хідники були жахливо засмічені соломою й кінським гноєм. Тоді мені спало на думку, що саме такий вигляд мусів мати наш Київ у 1240 році, коли на нього напали татари. Якийсь тупий біль здушив мені горло, на думку, що доля кинула нас в обійми такого «союзника». А при цьому безперервно непокоїла мене думка: що буде з тими півтора десятка тисяч наших стрільців, якщо УГА лишить нас на «льоду», і большевики потрактують нас як обманців, які запевняли, що за ними, мовляв, стоїть вся УГА, а тим часом вона й далі тягнеться з недобитками Бредового війська на південь.

Ми день-у-день пробували зв'язатися з Колеґією Старшин при НК УГА, але без успіху. З-поміж співробітників ревкому один за одним відходили до лікарні на сипняк, людей для праці ставало щораз менше, а праці прибувало щораз більше. Від надмірної праці думки в мене почав витворюватись підгарячковий стан, що не покидав мене тижнями. Саме тоді приволікся до нас отаман Ст. Шухевич, який щойно покинув ліжко по тифозній гарячці й ледви держався на ногах. Я розказав йому про мою журу з Колеґією Старшин при НК УГА, про те, що для нас можуть виникнути великі труднощі з большевиками, якщо УГА й далі буде відступати з армією Бредова. Шухевич заявив мені про свою готовість зараз же їхати до постою НК й переговорити з Колеґією Старшин та примусити її до рішучих заходів. Спершу я відповів, що не можу погодитися з його проектом, бож він занадто знесилений, щоб їхати в далеку дорогу та ще й узимку. Але він заспокоїв мене, що має добре хутро й не боїться холоду й невигід подорожі. Тоді ми умовилися про те, що йому слід зробити з НК, згл. з Колеґією Старшин; він мав переконати її, щоб зробила «революцію» в НК, усунула її на випадок спротиву й поставила на її місце ревком УГА. Поза тим Шухевич мав привезти з собою ключ до шифрованих телеграм, щоб ми могли порозуміватися з цим ревкомом поза плечима большевиків. Шухевич був членом Колеґії Старшин і впевняв мене, що зуміє здійснити цей плян.

Десь у половині січня він вибрався в дорогу разом із сотником Петриком. Про цю подооож він розповідає в 4. частині своїх «Споминів» (ст. 10-36). З його оповіді виходить, що він зовсім не держався моїх спільно з ним обміркованих інструкцій; він не розмовляв з жодним членом Колеґії (окрім от. Лисняка, та й то вже по його розмові з генералами Ціріцом і Микиткою). Він повідомив генералів, що прибув з Вінниці в справі гуманітарного характеру, а саме в справі допомоги хворим у районі Вінниці стрільцям ліками, грішми та старшинами, що їх нам бракувало. А про розмову з от. Лисняком він пише дослівно так:

«З от. Лисняком ми обговорили ситуацію; він одверто сказав мені, що також бачить єдиний вихід у злуці з большевиками. Начальній Команді він дозволить доїхати ще тільки до Кодими та постарається, щоб під Кодиму підійшла одна з бриґад II галицького корпусу, і — коли б Начальна Команда захотіла дальше просуватися з Добрармією або переводити армію до Румунії — він приарештує і ген. Ціріца, і ген. Микитку і цілий їх тісніший штаб»…

Шухевич не дає ніякого пояснення, для чого він погодився в розмові з Лисняком дозволити НК-ді доїхати ще до Кодими, не означивши реченця, коли вони