Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Читайте. Тільки, цур, не згубити. Я в університеті спеціально для вас під чесне слово випросив. А тепер ідіть відпочивайте, увечері на роботу можна не приходити.

Це був перший за цілий місяць вільний вечір, і хлопці просто не знали, як його провести. Збуджені, вони вискочили з управління, зупинилися біля тумби з афішами. Чекулаєв запропонував піти до Палацу культури на молодіжний вечір. Колесов показав на афішу:

— Дивіться, хлопці! Новий фільм, американський, за участю Гаррі Піля. Може, підемо?

Але Боровик рішуче відхилив обидві пропозиції і сказав, що потрібно по-справжньому відсвяткувати вступ до карного розшуку і Сашків успіх. Усе ж таки, не дивлячись на прочухан, хлопці відчували, що Сашкові пощастило. Хіба жарт — затримав самого бандитського верховоду і вцілів.

Зібратися вирішили у Дорохова. Жив він з батьками в центрі Іркутська. Квартира в них була невеличка, та зате у прохідній кімнаті Сашко відгородив собі фанерою куток і мав «окрему» кімнатку. З покупками, веселі, ввалилися вони до Сашка. Його мати зустріла їх радо, допомогла розкласти наїдки, проте бурчала, що надто багато всього накупили. А частування було справді царське. Два десятки тістечок, кілограм халви та журавлина в цукровій пудрі. Запиваючи тістечка та халву чаєм, вони збуджено обговорювали денні події.

— Знаєш, Сашко, — розмріявся Чекулаєв, — коли б ми вдвох заскочили до цього кубла, то я передав би тобі свій револьвер і ти тримав би бандитів під двома дулами. А я зв'язав би кожного, і ми влаштували б засідку на інших… Еге ж, Андрію?

Нефедов стенув плечима і заходився біля нового тістечка.

— Ти нам, Женько, краще розкажи, як тебе Андрюха в двір затягнув, — засміявся Колесов.

— Я, хлопці, спершу розгубився. Поспішаю, майже біжу, і раптом хтось хапає мене за комір і в якийсь двір. Глядь, наш Нефедов, тягне мене до будинку, а в будинкові тому мало не весь карний розшук.

— А ти від подиву навіть рота роззявив! — зареготав Боровик. — Адже як усе вийшло? Картинський наказав мені біля вікна змінити співробітника. Сів, стежу за вулицею і будинком. Дивлюся, ви з'явилися разом з «поштаркою». Стоїте, розмірковуєте, і раптом на тобі, Женька в наш бік, а Сашко з господинею до будинку подався. А ми ж знаємо, бачили, як туди ще вранці бандити завітали. Я сказав Картинському, він глянув і наказав Андрієві Женьку перехопити, а решті одягатися. «Пропалили засідку, дурні шмаркаті,— каже. — Доведеться виручати цього бісового йоржа». Ми в засідку сіли ще смерком, до світанку, щоб ніхто не бачив. А як вискочили надвір, чуємо один постріл, другий. Картинський бігом. Був би я на твоєму місці, Сашко, то вже рябому був би каюк. — Боровик дістав цигарки, покрутив пачку в руках. — Нічого, коли я закурю?

— Кури, Толю. Батько мій смалить весь час, — дозволив Дорохов.

— Так от, — вів далі Боровик, — сьогодні під кінець дня заходжу до Івана Івановича протокол затримання підписати, а він саме рябого допитує. То та сволота сидить, вищиряє зуби і нахабно каже Попову: «Шкода, що мало ваших побив. Усього трьох лягавих рішив».

— Тепер більше нікого не вб'є,— промовив Сашко.

— Це зрозуміло, — погодилися друзі.

— Скажи нам, Сашко, по-чесному, як на духу, — запитав Боровик. — Дуже злякався?

— Не встиг, хлопці.— Дорохов відсунув чашку. — Тільки-но увійшов, дивлюсь — ось він, рябий, і дивуюся, як точно свідки його змалювали. Хазяйку одразу впізнав. Адже коли ми, Женю, з тобою за нею йшли, ми й гадки не мали, що це та сама «поштарка». А тут бачу, всі прикмети, що їх нам дали, сходяться. Я, звісно, розгубився трохи, гадаю: як бути? Але про всяк випадок наган вийняв і курок звів. Рябий кинув пляшку, й скалки посипалися. Я ще подумав: коли б за комір скло не потрапило. Перший раз я розгубився й у стелю пальнув, а ось другий — то вже щоб їх пристрашити. І влучив — графин на друзки; хотів втретє стріляти, але поміркуйте самі: у револьвері сім патронів, а я схиблю, що тоді? Щоб револьвер перезарядити — час потрібен; це не те що пістолет — підняв обойму і стріляй. А тут раптом — кроки. Чую, сніг на всю вулицю рипить, і бандити зраділи. Мабуть, чекали дружків. Ну, думаю, все. Порішать і зникнуть. Вирішив стріляти по ногах, поки патрони є. Тільки б не дати втекти.

— Ні, ти все ж таки скажи: злякався? — гнув своє Боровик.

Сашко помовчав, а відтак винувато кивнув:

— Злякався. Коли кроки почув.

Хлопці не помітили, як у дверях з'явився Дорохов-старший, стояв і уважно слухав. Потім увійшов до хлопців, сів на тапчан, що був Сашкові за постіль, і зажадав усю оказію переповісти йому докладно.

Вихопився Боровик, почав щось верзти, прикрашати, але Чекулаєв його зупинив:

— Не вигадуй, Толю. Я розповім, як було… — І вкотре вже повторив усе по порядку.

Дмитро Савелійович поплескав сина по плечу і мовчки вийшов. Невдовзі він повернувся із згортком.

Знав Сашко цей згорток. Ще з часів громадянської війни він зберігався в їхньому домі як найцінніший скарб. У шматок цупкої парусини були загорнуті заморська шабля у срібній піхві, оздобленій самоцвітами, так само оздоблені кинджал і маузер. Руків'я пістолета та дерев'яна кобура також були оправлені чорним сріблом. На одній із щічок руків'я красувалося гравіювання: «Без потреби не виймай, без слави не вкладай»; на іншій — напис: «Сотникові Дорохову Д. С. від Реввійськради Першої Кінної…»

Дмитро Савелійович дістав з дерев'яної коробки пістолет, дбайливо обтер його парусиною, поттім ріжком сірої Сашиної ковдри і подав сипові.

— Запитай, Сашко, у свого начальства про дозвіл… Якщо дозволять, носи. У нас, козаків, зброя завжди добряча. Молодець, що не ославився. У нашому роду боягузів не було. А пістолет цей на десять патронів розрахований, та й перезарядити його можна за кілька секунд, не те що наган.