Читати книгу - "Олив'яний перстень, Васильченко С. В."

- У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п’єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з собою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?

- Уже... чи то пак, ні... Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся...

- А може, й ти підеш з нами?..- Настя прищурила око.- Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цікаво! Добре?

- Я...- Валя пошкріб під брилем, почервонів.

- Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.

Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.

- Та не червоній,- протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду:

- Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.

Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...

Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної крамниці - гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в «підкидного». Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Улицею йшли вже Кость і Настя.

- Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, ходімо ж з нами!

Валя скривився, чухає голову:

- Я зараз.

Постояли, підождали:

- Валя, ми ж тебе чекаємо!

З досадою:

-Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену.

І полегшено зітхнув, коли ті сховались у вуличці.

А на рундуці коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.

Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що вчора звечора:

- Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються.

Не витерпів Валя, схопився:

- Маркіяне Васильовичу,- стримано почав він,- ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самі в них не вірите: «дні стираються», та хіба день - то це така монета, що може стертись? То вигадали «птиці з залізним носом», а тепер «дні стираються». Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.

Дідові ніби цього тільки й треба:

- Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке «клєточка»?

Розпочинався звичайний на майдані диспут.

Люди заворушились: про цю «клєточку» знали вже всі. Попідіймали од карт голови:

- Ану, ану, Валю?

- Знаю! - певно промовив Валя.

- А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! - задирливо промовив дід.

- Парі! - запалився Валя, аж схопився.

Забили заклад.

Валя одкашлявся і почав:

- Клєточка, клітинка - це значить так... кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, їх звуть кліт...

Одностайний регіт не дав йому закінчити:

- Не туди, Валю, попав!

- Не в ті ворота заїхав!

Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький, босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:

- Клєточка - це значить от що: так як треба, щоб люди були безроднії, без отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.

- Хто це вам наказав такого?

Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.

- То вона, певне, не так казала?

- Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:

- Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.

- Та підождіть, та як же...- почав було сперечатись Валя.

Загули. Зареготали:

- Не хочеться?

- Ну, добре, ну, добре,- мимрить збитий з пантелику Валя,- хай буде так... тільки...

Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.

А дід Маркіян гладив довгу свою бороду, походжав коло тину, насмішкувато око щурив:

- І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?

- Київська, бачте, вчена,- реготали люди.

Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози.

Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:

- От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо... Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.

- Може,