Читати книгу - "Олив'яний перстень, Васильченко С. В."

Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб’є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебен у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: «Господи помилуй»... От тобі й радіо...

Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.

- То це, по-вашому, і радіо - домовик, чи як?

- Домовик не домовик, ну, то й не людина,- допікав дід Маркіян,- домовик, то той хоч сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут миру - не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай, що воно,- дід скоса зирнув на Валю,- так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі...

Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:

- Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.

Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.

- А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.

Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.

- А як докажу? - промовив він стримано.

- Не докажеш, Петровичу!

У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт. Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:

- А як докажу? - схопився він із місця, аж зблід.

- Ну, та й запальний же хлопець! - сміються люди.- Не кається.

Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:

- Буде вже того, що раз доказав.

Валя в’їдливо впився очима в діда:

- А що, злякались? Злякались?

- Чого там «злякались», ну, доказуй,- побачимо!

Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:

- Я зараз вернуся!

Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.

- Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.

- Та й азартний же хлопець, як та іскра.

Говорили, сміялись, хвалили.

А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число «Знання», 2 общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.

Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ «Наука й техніка» - спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:

- Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?

- Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю,- зареготав хтось із гурту.

- Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.

Сміялись.

Дід винувато скривився, комічно лупає очима.

- Коли так, то й так: сідай, Петровичу,- дружньо промовив він,- твоє зверху.

Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро,- хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав... Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний старий друже...» - і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.

- Бо з ним! Не хочу! Бо з ним! - Перша образа слізьми сплила йому на очі.

- Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому,- підбивали люди.

- Ні! Ні! Ні за що не сяду! - рішуче заявив Валя.- Ні за що на світі!..

І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.

Прибіг Василь, спітнілий, томлений, нещасний:

- Валю, та іди ж хоч ти допоможи? Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім...

- Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.

- Так воно щось таке буде сьогодні? - зверталися до Василя люди.

- Буде! Неодмінно буде! Приходьте! - рішуче запевняв Василь.

Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі,- проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках - батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий, спітнілий єврейчик без шапки, щупає курча поміж пір’ям, сіпає молодицю за рукав: