Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

На екрані знову попливли кадри…

— Як ви бачите з синусоїди, починається згасання діяльності залоз. Контроль послабився. І тут на повну міру позначаються викривлення самого креслення — загублені триплети ДНК… Ось початок кінця…

У темряві я помітив вогник цигарки, що спалахнув біля обличчя Артура Кіндратовича. КД не вжив ніяких заходів. Значить, віце-президентові вже недовго жити.

— Ми створили мініатюрний автоматичний прилад, який функціонує як вузол “С” і посилає такі ж сигнали. Випробування пройшли успішно. І якщо одночасно з підключенням його розпочати профілактику організму за комплексною програмою, розробленою в наших лабораторіях, то…

Хвилювання виявилося в короткій спазмі. Я опанував себе:

— Це буде початком безсмертя. Так, безсмертя, тому що замість одного приладу, що відслужив свій строк, можна підключити новий, а комплексна програма сприятиме підтриманню функцій центральної нервової системи.

Те, про що я говорив, не було новиною для багатьох присутніх у цьому залі, але воно звучало офіційним визнанням — вже не здогадкою, а певністю, не гіпотезою, а результатом дослідів. Не могли ж ми тоді знати, що справжні результати дослідів ми одержимо лише через кілька століть і вони виявляться не такими, як ми гадали.

Хоча, можливо, хтось у цьому залі і передбачав їх…

Оплески вибухнули несподівано, як міна. А коли вони вщухли, Артур Кіндратович потиснув мені руку і поздоровив з епохальною науковою роботою. Він так і висловився — “епохальною”, — і в його вустах це слово не звучало компліментом, а було лише точною оцінкою досягнутого.

КД повіз його по живому коридору. Там, де вони проїздили, на хвилю вщухав гомін. Я дивився їм услід і думав про КД. Що коїться в його мозку? Чи жаліє він людину, з якою зріднився, як із собою? І в чому саме полягає його жалість чи його радість?

Я побачив Артура Кіндратовича востаннє через півтора року. Мені не дуже хотілося виконувати мою місію. Краще б це зробив Степ-Степанович. Я згадав тих, хто братиме участь у досліді як помічники і спостерігачі — їхні обличчя, що нараз стали схожі одне на одне, посмішку Майї, ніби виліплену з тривоги і бажання заспокоїти мене. А нас із Степ-Степановичем не треба було умовляти, що все буде гаразд, — ми майже не сумнівались у цьому.

— Так, я знаю, ви на все зважилися. І комусь дійсно треба на це піти, — сказав Артур Кіндратович і кволо заворушився на ложі, вмонтованому в КД. — Але небезпека надто велика.

— Небезпека? — я звів брови і надав обличчю здивованого виразу.

— А ви подумали про те, чи придатний організм людини для вдосконалення, чи є для цього першооснова?

У мене майнула думка, що він говорить так тому, що з його організмом уже майже все покінчено. Але ж не перетворюватися усім людям на таких от КД, не залишати свої недовершені справи у спадок кібернетичним механізмам!

— Невикористані можливості, — сказав я рішуче. — Мільярди незадіяних нервових клітин, резерви м’язів, мало вивчені або й ще невідомі сигнальні системи…

— Я маю на увазі основи, принципи побудови, — нагадав він. — Чи може дощовий черв’як жити у космосі? А організм людини побудований на тих самих принципах, що і організм дощового черв’яка. Одержання енергії, інформації, її переробка…

Він зігнувся на своєму ложі, наморщився від болю і замовк…

— Якщо я знову почну доводити вам… — сказав замість Артура Кіндратовича КД.

— То я наведу нові контрдоводи, — засміявся я.

— Але починаючи дослід на собі і своїх товаришах, залиште принаймні шляхи для відступу, — продовжував КД.

— Добре, я залишу. Але відступу не буде.

— Ви надто молоді для керівника інституту, — промовив Артур Кіндратович. — Ніколи не треба говорити про майбутнє так категорично. Майбутнє не можна підганяти під мірку нашої сьогоднішньої упевненості.

Я мовчав, думав про те, що все вже сказано. Він зрозумів.

— Прощавайте, — сказав Артур Кіндратович. Він підніс руку до лоба тим непевним жестом, який означає: те, що треба згадати, зовсім близько, на підступах до станції. І його піднесена рука стала схожою на семафор, що відкривав шлях. — А втім, до побачення. Адже ми ще не раз зустрінемося.

Він помітив збентеження на моєму обличчі і розсміявся. В його горлі булькало.

— Ні, це буде не машина, а я. Збережеться головне — спосіб мислення. Яка різниця, з чого я складаюся — лише з білків, чи з білків, пластмаси і металу? Адже й тепер в мені майже вся періодична таблиця, в тому числі й метали. Зате, коли моє тіло матиме простішу і надійнішу будову, мозок стане значно могутнішим.

Він уважно подивився мені в очі, немов читаючи в них уперту невіру і жалість до нього — до людини, я киї довелося отак себе втішати.

— А на доказ моїх слів ми з вами тоді продовжимо цю розмову про те, яким шляхом повинна йти людина до безсмертя. На той час у мене нагромадиться, на жаль, досить доводів, щоб переконати вас.

Сказавши “на жаль”, він дав ще один привід не вірити йому.

Контрольний механізм попередив мене вдруге, що я веду літак надто ризиковано. Я роздратовано клацнув вимикачем, і екран контролю згас. Далеко внизу засвічувало вогні вечірнє місто. Повз мене сяючими іскрами проносились інші машини. Я увімкнув вертикальний гвинт, налагодив автопілот на хвилю відеофону і натиснув кнопку виклику.

На екрані виникло обличчя Майї. Я намагався відшукати на ньому те, задля чого мене викликав професор Пирін — ознаки небезпечної хвороби, але з боязкою радістю не знаходив їх. Можливо,