Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Читач і Соломон Джілс знайомляться о пів на шосту осіннього вечора. Соломон Джілс саме дивиться на свій бездоганний хронометр. Звичайний відплив з Сіті почався вже годину тому, але натовп усе ще котиться в західному напрямку. «Вулиці мов повимітало»,- каже містер Джілс. Вночі, напевно, буде дощ. Всі барометри в крамниці впали, і на трикутному капелюсі дерев’яного мічмана уже блищать перші краплі вільги.
- І де ж той Уолтер? - мовив Соломон Джілс, обережно поклавши хронометра на місце.- Обід уже півгодини як готовий, а його нема.
Перекрутившись на своєму стільці за прилавком, містер Джілс визирнув поверх усіх своїх інструментів у вікно, сподіваючись побачити, як його небіж переходить вулицю. Ні, не було його між танцюючих парасольок, і, звичайно ж, то не він, а хлопчик-газетяр у непромокальному кашкеті, що нога за ногою йде повз будинок і вказівним пальцем креслить на мідній дощечці своє ім’я поверх імені містера Джілса.
- Не знав би я, що він надто любить мене, аби втекти на якомусь кораблі наперекір моїй волі, я б уже занепокоївся,- мовив містер Джілс, постукавши пальцем по двох чи трьох барометрах.- Далебі, занепокоївся б. Усі барометри попадали, га! Оце так дощ! Ну, його саме й треба. Я думаю,- вів далі містер Джілс, здуваючи порохи зі скляної кришки компаса,- я думаю, ти не менш чітко наставлений на вітальню, ніж мій небіж. А вітальня дивиться простісінько на північ, не збочує й на одну двадцяту градуса.
- Привіт, дядечку Сол!
- Привіт, хлопчику! - вигукнув, хутко обернувшись, майстер корабельних інструментів.- А, то ти вже тут?
Уолтер був веселий, бадьорий хлопець, посвіжілий від дощу, під яким він біг додому, гарний з лиця, з блискучими очима й кучерявим волоссям.
- Ну, дядечку, як вам велося без мене цілий день? А обід готовий? Я так зголоднів!
- Щодо того, як мені велося,- добродушно відповів Соломон,- то було б дивно, якби без такого малого цуцика, як ти, мені було б дуже гірше, ніж з тобою. Щодо того, чи готовий обід, то він уже півгодини як готовий і чекає на тебе: щодо голоду, то і я голодний.
- Ну, то ходім, дядю,- гукнув хлопець.- І ура адміралові!
- Під три чорти адмірала! - відказав Соломон Джілс.- Ти хотів сказати: лорд-мерові?
- Ні, не хотів! - гукнув хлопець.- Ура адміралові! Ура адміралові! Кроком р-руш!
З цими словами картуза і того, хто його носив, було без опору попроваджено, мов на чолі команди у п’ятсот чоловік до вітальні, і дядько Сол та його небіж негайно ж заходилися коло смаженої камбали, з біфштексом на черзі.
- Лорд-мер, і тільки лорд-мер! - сказав Соломон.- Ніяких адміралів! Твій адмірал - лорд-мер.
- Якби то так! - відповів хлопець, хитаючи головою.- Про мене вже краще зброєносець. Той хоч інколи береться за свою зброю.
- Велика з того користь! - заперечив дядько.- Слухай-но, Уоле, слухай, що я тобі скажу. Глянь на камінну полицю.
- Е, хто це туди мій срібний келих почепив? - здивувався хлопець.
- Я,- відповів дядько.- Скінчилися срібні келихи. Віднині п’ємо зі скляних. Ми - люди діла, Уолтере. Люди Сіті. Сьогодні вранці ми почали нове життя.
- Гаразд, дядечку, я питиму з усього, з чого хочете, аби лиш за ваше здоров’я. За ваше, дядечку Соле, і ура...
- Лорд-мерові,- перебив старий.
- Лорд-мерові, шерифам, міським радникам і всій ліврейній компанії! Сто літ!
Дядько з явним задоволенням закивав головою.
- Ну, а тепер,- мовив він,- розкажи нам про фірму.
- Нема про що розказувати, дядечку,- мовив хлопець, у якого аж за вухами лящало.- Кілька геть темних кімнат, а в тій, де я сиджу, є висока камінна решітка, залізний сейф, кілька об’яв про відхід кораблів, календар, кілька столів зі стільцями, пляшка чорнила, кілька книжок, кілька шухляд і купа павутиння. В одній павутині - якраз у мене над головою - висить величезна синя муха, і, по-моєму, висить уже цілу вічність.
- І більше нічого? - спитав дядько.
- Нічогісінько,- крім старої клітки для птахів (цікаво, як вона туди потрапила) і ящика на вугілля.
- Жодної банківської або чекової книжки, жодних векселів чи інших якихось ознак багатства, котрим там обертають день у день? - єлейним голосом спитав старий Сол, пильно вдивляючись у небожа крізь туман, що, здавалося, завжди висів круг нього.
- А, так,- цього добра чимало,- байдужим тоном відповів небіж,- тільки всі ті книжки лежать або в кімнаті містера Турбота, або в містера Морфіна, або в самого містера Домбі.
- А був містер Домбі сьогодні?- поцікавився дядько.
- Атож: цілий день ходив туди-сюди.
- Він, певно, тебе і не помітив?
- Чому ж, помітив. Підійшов до мого місця - надто вже він поважний і суворий, як на мене - і каже: «А, ви син
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Домбі і син, Чарльз Діккенс», після закриття браузера.