Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

І співають батоги.

Двісті літ беруть в неволю,

Обертають у калік!

О полоне половецький,

Будь ти проклятий навік!

Славний Ігор Святославич

Покидає Новгород

І з своїм хоробрим військом

Вирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,

Щит червлений на руці,

Над списами, шоломами

Мають, в’ються прапорці.

Військо йде, улад ступає,

Коли сонце враз зайшло,

Наче враз на землю впало

Ночі чорної крило.

«Це недобрий знак для війська,

Не повернетесь з війни.

Чорні думи вас обсядуть…» -

Віщували віщуни.

Але Ігор Святославич

Твердо крикнув воякам:

«Вояки! Брати і друзі!

Чи ж назад вертатись нам?!

Так мерщій на борзі коні

І летім, де Дон шумить,

Де об землю половецьку

Я волію спис зломить!»

Крикнув Ігор Святославич -

І на конях вояки

Вже летять широким степом,

Тільки куряться шляхи.

Брат його Буй-тур в Путивлі

Теж збирається в поход,

І стріваються два війська,

І говорить Всеволод:

«Брате Ігорю єдиний,

Ти єдиний світ мені:

Святославичі обидва -

Вдвох і ляжем на війні.

А моє хоробре військо,

Мої славні вояки

По степу летять вітрами,

В полі скачуть, як вовки.

Всі дороги їм відкриті

Через гори і ліси,

Гостро вигострені стріли

І шаблюки, і списи.

Тобі, Ігорю, мій брате,

Моє військо б’є чолом,

І воно в боях здобуде

Слави-честі нам обом».

Він сказав - заграли сурми,

Захитались прапори,

І летить степами військо,

Обганяючи вітри.

Розбігаються, тікають

Перелякані вовки,

Клекотять орли над військом,

В’ються хмарами круки.

На озерах, на болотах

Крила птахів лопотять:

Сірі гуси ізнялися,

Білі лебеді ячать.

Все віщує щось недобре,

Хтось голосить уночі,

Хтось в степу кричить: «Рятуйте!»

Десь вигукують сичі.

Дух пустелі степової,

Дух степів - великий Див,-

Ворогів ховав пітьмою,

Криком вдосвіта будив.

І почув нарешті ворог

Шум непевний, тупіт, гук,

І у ріг заграв тривожно,

І схопивсь за меч і лук.

Та порубаний, побитий,

Переможений в бою,

Віддає він цілий табір

І лишає честь свою.

З жахом половці тікають

В різні боки, як вовки,

Опанчею, кожухами

Стелять багна вояки.

Обтирає славний Ігор

На мечі ворожу кров

І в руках тримає здобич -

Білу ханську хоругов.

День погас, зайнявся місяць,

Загорілися зірки…

Тихо в шатрах половецьких

Спочивають вояки.

Вранці небо червоніє,

Наче п’є червону кров,

Налітають з моря хмари,

Вдарив грім - і дощ пішов.

Але військо українське

Не лякається негод.

Зранку ворога шукає

І продовжує поход.

Над Каялою-рікою

Половецьке військо жде…

Знов гримить залізна зброя,

Степ від тупоту гуде.

Заспівали знову стріли,

Знов забрязкали мечі,

І земля укрилась трупом,

Половецьку кров п’ючи.

Наче вітер серед степу,

Розгулявся Всеволод…

Все забув він… пам’ятав лиш

Україну та народ.

На коні з мечем літає

У шоломі золотім,

Де пролине - трупом поле

Укривається за ним.

З ранку бій ішов до ночі,

З ночі бій до світу йшов…

Навкруги лежали трупи

І людська стояла кров.

Бились наші, як не б’ються

На верхів’ях скель орли…

Ось, здавалось, залунає:

«Перемога! Ми взяли!»

Та не стало стріл у війська,

Пощербилися шаблі…

Без щита рука безсила

Опустилась до землі.

І розбили наше військо,

Узяли князів в полон

І ведуть степами бранців

За далекий тихий Дон.

Чорним круком чорну вістку

Із чужини хтось приніс,-

І по цілій Україні

Розлилося море сліз.

Наче темна ніч осіння,

Жінка Ігоря смутна…

Плаче, тужить Ярославна,

Припадає до вікна…

Рано вдосвіта, до сонця,

Йде за місто, на вали…

Виглядає: степ та небо,

Та під хмарами орли.

Плаче, тужить Ярославна,

Сохне, в’яне, як той цвіт:

Закотилось її сонце,

Заступили хмари світ.

«Обернуся я в зозулю,

По Дунаю полечу

І м’який рукав бобровий

У Каялі обмочу.

На його змарнілім тілі

Кров і рани обітру,

Його сльози, як перлини,

До останньої зберу.

Вітре, вітре, нащо вієш,

Нащо ліс зелений гнеш,

Нащо стріли половецькі

В військо Ігоря несеш?

Чом під хмарами не вієш,

Не гойдаєш кораблі,

Чом по степу ти розвіяв

Скарби-радощі мої?!

Дніпре, Дніпре! Розбивав ти

Мури-гори кам’яні.

Віз ти в землю половецьку

Святослава на човні.

Принеси ж його до мене

Через гори, через ліс,

Щоб до ранку я не слала

В синє море своїх сліз.

Сонце ясне, тричі красне,

Всіх ти грієш, сяєш всім,

Чом же військо мого мужа

Палиш ти огнем своїм?

Нащо ти в степу безводнім

Його стріли й луки гнеш,

Нащо ти із уст спрагнілих

Його кров гарячу п’єш?»

Як підбита чайка в небі,