Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

Бо народ собі волів

Князя, скутого з заліза,

Князя діла, а не слів.

І коли на Київ знову

Дикі половці прийшли,

До палат прибігли люде

І, як звірі, заревли:

«Ворог палить наші села

І руйнує цілий край!

Князю! Чом ми не у полі?!

Князю! Коней, зброї дай!»

Але князь боявся дати

Зброю й коней воякам,

Кинув край свій на поталу

І утік із краю сам.

На недовгий час закняжив

Вічем обраний Всеслав.

Князь розумний, справедливий

Добре правив і тримав.

Але знову із вигнання

Ізяслав назад прийшов.

Сів на княжому престолі

І утік, злякавшись знов.

Святополк закняжив потім,

А по ньому Всеволод,

І князі в бої криваві

Вічно кидали народ.

Брат на брата йшов війною,

Люди гинули в війні,

Марно села руйнувались

І палали у огні.

І з великої держави

Стали князівства малі…

Так князі розбили силу

Української землі.

Аж стає нарешті князем

Володимир Мономах,

Простий, сміливий, ласкавий

І бувалий у боях.

Змалку ще до праці звик він,

До походів, до негод,

Знав він голод, знав він лихо,

Знав державу і народ.

Турбувався за убогих,

Заступався за селян

І карав того, хто навіть

Тільки пройде через лан.

Закликав усіх до себе,

Хто стрівався на шляху:

«Гості ширять добру славу,

Але ширять і лиху».

Рано вдосвіта устав він,

Все оглянув, обійшов,

Допоміг в саду копати,

Трошки дрова поколов.

Суд відправив - не поснідав,-

На нараду зве старшин:

Йде до його і боярин,

І убогий селянин.

А коли в краю все тихо

І лихе ніщо не жде,

Мономах за лук, за стріли

І у ліс на лови йде.

І не раз його на ловах

Лютий тур на роги брав,

Лось могучий бив ногами,

І ведмідь у лапах м’яв.

Князь стократ себе калічив

І стократ з коня злетів.

Рись була на спині в його,

І кабан над ним хропів.

І вояк він був хоробрий:

Сам він військо вів на бій,

Завжди спав з мечем при боці

І в одежі бойовій.

Край наш половці руйнують,

Нападають на селян.

Топче ниви, палить села

Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу

Любить пити хан Баняк,

Кажуть, тіла він не має,

А один лише кістяк.

Загорівся Володимир

І в бою без перепон

Розбиває військо хана

Й сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві Отрок

Половецьким ханом став.

Князь і Отрока подужав

І в полон його забрав.

І на нашій Україні

Отрок довгий час пробув.

Полюбив наш край і звичай,

А про рідний і забув.

Після смерті Мономаха

Шлють до бранця посланця,

Найславнішого у ханстві

Половецького співця.

І, шлючи його в дорогу,

Каже бранців рідний брат:

«Намовляй мого ти брата

Повернутися назад.

Коли слів він не послуха,

Проспівай йому сумну

Нашу пісню половецьку

Про кохану сторону.

Як і пісні не відчує

Любий брат мій, Отрок-хан,

Дай понюхати це зілля

Степу рідного - євшан!»

І співець прийшов і мовить:

«Хане, брат твій наказав,

Щоб тобі я рідну землю,

Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славні

Січі в рідній стороні

І в пустелі неоглядній

Льот на дикому коні».

Відповів спокійно Отрок:

«Мило в рідній стороні,

Але й тут, на Україні,

Любо й весело мені.

Є і тут шалені коні,

І простори степові,

І хоробре, дуже військо,

І пригоди бойові!..»

І співець співає пісню,

Вільну, дику, степову,

Стародавню половецьку,

Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, Отрок

І дивився, як в вікні

Український вечір гасне

І вмирає вдалині.

І співець, мов серце вирвав,

Вирвав-вихопив євшан!

Піднялися груди хана,

Затремтів, рвонувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:

«О, мене ти напоїв,

Як цілющою водою,

Духом кинутих степів!

Наче пташка з клітки, серце

Рветься в рідну сторону,

Де на волі серед степу

Я неволю прокляну».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Скільки отроків вернулось

В дні останні і до нас:

Що святий огонь сумління

В їхнім серці не погас.

Під палким, південним сонцем

На чужий, далекий Дон

Сумно-сумно, як на страту,

Йдуть невольники в полон.

На руках у їх кайдани,

Кров і рани на ногах,

В чорній куряві обличчя,

Очі змучені в сльозах.

«Понесіть, вітри крилаті,

Наші стогони й жалі,

Принесіть нам з України

Крихту рідної землі!

Полетіть, скажіть, що більше

Вже не вгледим ми її!

Принесіть же нам хоч порох

Із коханої землі!»

Йдуть невольники під сонцем,

Грізна варта навкруги.

Дзвінко ляскають