Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

А Стрибог?! Чому на бурі

Він сюди не прилетить?!

Чи гуляє він з вітрами,

Чи у полі тихо спить?

Ось упав Дажбог великий…

О, віддячить він катам!

Він не гляне більш на землю,

Він не вродить хліба нам!

Збоку десь віщун віщує:

«З неба сурми загудуть,

Полетять небесні стріли

І на голови впадуть.

Вороги обляжуть місто,

Стане чорно від гадюк,

Павуки з землі полізуть,

Не піднімуть люде рук…»

Так старий віщун віщує,

Але молодь ще міцніш

Полосує батогами

І сміється веселіш.

І в Дніпро Перуна-бога

З сміхом кидає вона:

«Загрими ще, діду, з річки,

От здивує новина!»

І поплив по річці ідол,

І, безвладний, зник у млі,

Вчора ще великий, гнівний,

Найстрашніший бог землі.

Йдуть по вулиці з Почайни,

Ллються тисячі киян,

Б’ється радісно в їх грудях

Серце перших християн.

Тихо-мирно Володимир,

Свого віку доживав,

Піклувавсь своїм народом,

Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.

А багатство і добро

Все несе й несе у Київ

На човнах своїх Дніпро.

Щонеділі виїжджає

Валка з княжого двора

З хлібом, салом, м’ясом, медом,

Повна всякого добра.

«Хто убогий, хто каліка,

Хто сьогодні ще не їв,

Йдіть, нещасні, поспішайте,

Приступайте до возів!»

І ішли каліки, вбогі,

На руках дітей несли,

Із возів, що треба, брали,

Їли хліб і мед пили.

Тихо-мирно дні останні

Володимир доживав,

Будував церкви і школи

І за ладом доглядав,

Жив з сусідами у згоді.

І плили спокійно дні,

Нападали на Вкраїну

Тільки половці одні.

І народ за серце й розум

Свого князя шанував:

«Красним Сонцем» України

Володимира прозвав.

І Великий Володимир

Ще і досі не умер:

За його думки великі

Люде борються й тепер.

Ще і досі на Вкраїні

Кров’ю скроплені поля,

Ще і досі українська

Розшматована земля.

Після ката Святополка,

Що замучив трьох братів,

Брат четвертий на престолі,

Ярослав розумний, сів.

Святополком окаянним

Все зруйновано було.

Бідувало бідне місто,

Бідувало і село.

І усю свою увагу

Ярослав звернув на лад.

І небавом Україна

Зацвіла, як пишний сад.

І небавом знову люде

Багатіти почали,

І Дніпром човни чужинців

Знову в Київ поплили.

Греки, німці, італійці,

Чехи, угри - всі ішли,

Купували, продавали

І у Києві жили.

Так живий, шумливий Київ

Царгородом другим став.

Як про друга, як про сина,

Дбав про його Ярослав.

Оточив його валами,

Ровом, мурами обвів,

Укріпив його, оздобив

І препишний двір завів.

До палат ішли невпинно

Чужоземні посланці.

Князь сидів на пишнім троні

З грізним берлом у руці.

І, допущені до князя,

Низько кланялись посли,

І до ніг дари складали,

Що з чужини принесли.

В час бенкету на бандурах,

Гуслях, різних сопілках

Грали весело музики,

Вина пінились в чарках.

Співаки пісні співали,

Скоморохи, штукарі,

Розважаючи чужинців,

Метушились у дворі.

Після ситого обіду

Всі виходили з палат

Подивитись на верблюдів,

На муштрованих звірят.

І в Європі честю мали

Королі, князі, царі

Поріднитись з Ярославом,

Побувати у дворі.

Але мудрість Ярослава

Вся була в його ділах,

У державнім будівництві,

Владі, устрою, в судах.

Щоб не нищити народу

І народного майна,

Не хотів він воювати,

Не тягла його війна.

Він прогнав лише поляків,

І, щоб ворог тихшим став,

Він твердиню понад Сяном -

Ярославль свій збудував.

Та ходив на печенігів

І черкесів під Кавказ,

Що на нашу Україну

Нападали раз у раз.

Та з Редедею касозьким

Ярославів брат Мстислав

Бивсь хоробро в поєдинку

І Редедю подолав.

Наш співець Боян великий,

Найславніший із співців,

Сплів йому вінок безсмертний

Із пісень безсмертних слів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пролетіли дні короткі…

Перед смертю Ярослав

Всіх своїх синів покликав

І з любов’ю проказав:

«Вас я, діти, покидаю,

Йду я в ліпшу сторону,

Але, діти, пам’ятайте

Мою заповідь одну:

Не сваріться, жийте в згоді:

Тільки мир збере усе,

А незгода, наче вітер,

Все по полю рознесе.

Як не будете всі разом

Йти до спільної мети,

Ви, державу зруйнувавши,

Подастеся у світи.

Ви розгубите ту землю,

Що придбали вам батьки,

А тинятиметесь всюди,

Як вигнанці й жебраки».

Та недовго пам’ятали

Діти мудрий заповіт,

А нащадки Ярослава

Осміяли на весь світ…

Золоте, прекрасне серце

Мав у грудях Ізяслав -

Все він думав, все молився,

Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою

Він держати не зумів

Ні державного спокою,

Ні державних ворогів.