Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старі гультяї, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"

261
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старі гультяї" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14
Перейти на сторінку:
ла­ви та стіл, за об­ра­зи по­за­ти­ка­ла свіжі лас­кавці та ва­сильки. Ро­бо­ча, жва­ва, мет­ка, про­вор­на зро­ду, во­на поп­ри­би­ра­ла, по­ви­ми­ва­ла, по­ви­чи­ща­ла все чис­то в хаті в од­ну мить. Блис­ну­ло вечірнє сон­це в вікон­ця, ха­та аж засміялась.

«Ну та й про­вор­на ж та ха­зяй­но­ви­та оця мо­ло­ди­ця!» - ду­мав дід Гри­цай, пог­ля­да­ючи ско­са на Сик­ле­ту, як во­на про­вор­но та швид­ко веш­та­лась по хаті ко­ло ро­бо­ти.


- Дядьку! це ви до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що в вас в оселі не­ма ні со­ба­ки, ні кішки. Аж чуд­но якось, що над­ворі со­ба­ка не гав­кає, а в хаті кішка не няв­кає. На ми­шей і стра­ху не­ма! біга­ють по хаті се­ред дня. Дос­та­ну я цу­це­ня та ко­ше­ня. Бу­де Пет­ру­севі за­бав­ка. Пет­русь бу­де гра­тись з ко­ше­ням, - ска­за­ла Сик­ле­та.


- Коли хоч, то й дос­тань. Не­хай тобі со­ба­ка гав­кає, а кішка няв­кає, бо мені про це все бай­ду­же.


- Дядьку! в вас у дворі сви­ней не­ма й за­во­ду. Чом ви пак не ку­пи­те зо два підсвин­ки? Хва­лить бо­га, у вас є й висівки, й по­ло­ва, й ме­жисідка, а в комірці сто­ять і одвійки, і од'ємний: є з чо­го на­дер­ти дерті, бу­де чим го­ду­ва­ти по­ро­ся­та. А к різдву мож­на бу­де ви­рос­тить і ви­го­ду­ва­ти ка­бан­ця, - ска­за­ла Сик­ле­та.


- Про ме­не, піди по кут­ку та роз­пи­тай, мо­же, й знай­деш двоє по­ро­сят або ка­бан­ця на годівлю, - ска­зав дід.


Незабаром Сик­ле­та дос­та­ла й ко­ше­ня, й цу­це­ня, ку­пи­ла два підсвин­ки. Пет­русь грав­ся з ко­те­ням та цу­це­ням. Знай­шла­ся йо­му за­бав­ка.


Розумна й доб­ра, але хит­ра й об­лес­ли­ва, Сик­ле­та швид­ко пос­те­рег­ла дідові но­ро­ви і підійшла під йо­го смак. Во­на го­ди­ла йо­му, роз­пи­ту­ва­ла, яку він лю­бить стра­ву, який він лю­бить хліб - чи кис­лу­ва­тий, чи со­лод­кий. І та­ки до­го­ди­ла йо­му: ва­ри­ла ка­шу кру­ту, обмішу­ва­ла пе­рес­ма­же­ни­ми вишк­вар­ка­ми, щоб хру­ща­ли в роті, ва­ри­ла кис­лу­ва­тий борщ, пек­ла кис­лу­ва­тий хліб, кот­рий са­ма на­си­лу бга­ла в рот, бо не лю­би­ла кис­ло­го хліба.


«Ну та й доб­ра ж най­мич­ка оця Сик­ле­та! за­раз пос­те­ре­же, в чо­му мені не­до­го­да або до­го­да!» - ду­мав дід.


В дідовій хаті ста­ло ве­селіше, не­на­че чер­во­но­ви­да Сик­ле­та зак­ра­си­ла со­бою ха­ту й зве­се­ли­ла стіни й кут­ки.


Петрусь бігав по хаті, грав­ся з ко­те­ням, ще­бе­тав, пус­ту­вав. Дід ду­же по­лю­бив ма­ленько­го Пет­ру­ся, лю­бив бра­ти йо­го на ру­ки, са­див йо­го собі на коліна і пес­тив йо­го, і грав­ся з ним, як з ко­те­ням.


- А в діда бо­ро­да з ко­но­пель, - белько­тав Пет­русь і брав ру­че­ня­та­ми діда за бо­ро­ду й плу­тав її на всі ла­ди.


- А ву­са в діда з чо­го? - пи­тав дід в Пет­ру­ся.


- А ву­са з клоч­чя, а бро­ви з ще­ти­ни, - ле­пе­тав ма­лий ве­се­лий хло­пець.


Дід ре­го­тав­ся й цілу­вав ма­лу ди­ти­ну в за­мур­за­не ли­це.


- Веселий твій Пет­русь вдав­ся, пев­но тим, що київський, - жар­ту­вав дід з Сик­ле­тою.


- А ти, си­ну, лю­биш діда? - спи­та­ла Сик­ле­та збо­ку. - Чи дід гар­ний?


- Авжеж гар­ний, бо куд­ла­тий, як на­ше ко­ше­ня, - про­мо­вив Пет­русь.


- А ву­са в діда гарні? - спи­тав Гри­цай в хлоп­ця.


- Ні, не гарні, такі товсті, як хвос­ти в цу­це­нят.


Дід за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.


- Ну та й втішний же твій Пет­русь! Він в те­бе вдав­ся, - ска­зав Гри­цай.


В ве­селій хаті, з ве­се­ли­ми людьми ве­се­ло й жи­ти. Дід Гри­цай­ по­ве­селішав і вже не так час­то тя­гав­ся по корч­мах та по гос­тях. Він та­ки ви­ка­ню­чив у Мо­ту­за ще півсотні кар­бо­ванців. Мо­туз кру­тив­ся, вертівся, одп­ро­шу­вав­ся, але та­ки му­сив по­зи­чить гро­шей в од­но­го ба­га­ти­ря й од­дав Гри­цаєві. Дід пот­рош­ку вря­ди-го­ди пе­ре­но­сив їх до корч­ми.


В кінці літа, од­но­го дня, вранці, Сик­ле­та по­ра­лась ко­ло печі. Дід Гри­цай дов­го ди­вив­ся, як во­на то на­хи­ля­лась, то підво­ди­лась, ки­да­ючи кру­ти­ни со­ло­ми в піч. Сик­ле­та гну­лась, вип­рям­лю­ва­лась, знов на­ги­на­лась, не­на­че тон­ка вер­ба ко­ли­ва­лась на вітрі. Дід за­ди­вив­ся на неї, а далі про­мо­вив нес­подіва­но, не­на­че йо­го сло­во зірва­лось, як з кілоч­ка.


- Сиклето! чи ти підеш за ме­не заміж, як я бу­ду те­бе сва­тать?


Сиклету не­на­че хто впік ог­нем. Во­на вип­рос­та­лась на ввесь свій зріст і ви­ря­чи­ла на діда свої зди­во­вані чорні очі. Її очі з то­го ди­ва аж побільша­ли. Дід сто­яв, кліпав сіри­ми очи­ма і ждав од­повіді, осміха­ючись. Сик­ле­та ди­ви­лась на дідові м'які ро­жеві що­ки, котрі од сміху ніби по­су­ну­лись під самісінькі очі, ди­ви­лась на йо­го ясні сірі очі, на ве­селі ус­та під ву­са­ми. А пе­ред її очи­ма нес­подіва­но май­нув Київ, блис­ну­ли чиїсь пишні карі очі, за­чорніли бро­ви, засміялись чер­воні мо­лоді ус­та з-під чор­них дов­гих вусів. В серці спа­лах­ну­ла дав­ня лю­бов, не­на­че на Сик­ле­ту повіяло га­ря­чим ду­хом літнього дня, про­па­ха­ним ва­силька­ми та м'ятою, не­на­че в хмар­ний день нес­подіва­но блис­ну­ло з-за хма­ри сон­це, об­ли­ло зем­лю світом і теп­лом. Всі ці дум­ки блис­ну­ли в неї в го­лові в од­ну мить, як блис­кав­ка: блис­ну­ли й згас­ли.


Сиклета сто­яла й мов­ча­ла. Дід спи­тав вдру­ге.


- Чи пішла б ти за ме­не заміж, як­би я те­бе сва­тав?


Сиклету не­на­че хто різнув по серці но­жем. Со­лодкі, пишні, як літній день, згад­ки про дав­ню лю­бов нес­подіва­но зміни­лись на гіркий по­линь: тіло не­на­че прой­няв мо­роз, прой­няв наскрізь до са­мо­го сер­ця; але во­на не­на­ро­ком ки­ну­ла очи­ма на сво­го Пет­ру­ся. По­ди­ви­лась і зітхну­ла.


«Петрусь ма­ти­ме ха­ту й грунт… - по­ду­ма­ла Сик­ле­та, - тре­ба йти заміж за діда. Дід ста­рий, підтоп­та­ний, але ве­се­лий, мо­тор­ний, неп­ро­тив­ний».


- Я, дядьку, не удо­ва; я батька маю. Спи­таю пе­редніше по­ра­ди в батька та в ма­тері, - ска­за­ла Сикле­та й спус­ти­ла очі до­до­лу.


- То й спи­тай. Ти, Сик­ле­то, так мені до­го­ди­ла в усьому, як ніхто мені не до­го­див ще ніко­ли. Ти вмієш спек­ти й зва­ри­ти по моєму сма­ку; ти та­ка ха­зяй­но­ви­та, що кра­щої для се­бе ха­зяй­ки я й не знай­ду.


- Бо ме­не вчи­ли в Києві й пек­ти, й ва­рить, - ти­хо обізва­лась Сик­ле­та. - А чи од­пи­ше­те на ме­не й на мо­го Пет­ру­ся свою ха­ту й грунт? - спи­та­ла Сик­ле­та про­вор­ненько й об­лес­ли­вим, со­лод­ким го­ло­сом, не див­ля­чись дідові в вічі.


- Атож! Я ще за своєї жиз­ності од­пи­шу в ду­хов­ниці на те­бе й на Пет­ру­ся ха­ту, й грунт, і пасіку. Як пом­ру, ма­ти­меш з си­ном при­ту­лок. А мені тре­ба ха­зяй­ки. З най­ми­чок ма­ло ко­ристі. Біжи спи­тай батька та ма­тері хоч і сьогодні, - ска­зав дід і вий­шов з ха­ти.


Сиклета ки­да­ла кру­ти­ни з со­ло­ми в піч, а в неї по що­ках по­ко­ти­лись сльози.


«Ой карі очі, чорні бро­ви! жаль мені за ва­ми. І бу­ла вже за­бу­ла за вас, та знов зга­да­ла. І не за­бу­ду

1 ... 13 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі гультяї, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"