Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

Ця рада складається зовсім не з вельмож, а з людей пересічного й низького походження, з інтендантів та інших осіб, які набули досвід у діловій практиці,— і всіх її членів можуть усунути з посади.

Діє вона, звичайно, скромно й без галасу, завше виказуючи менше претензій, ніж могутності. Тому сама собою вона позбавлена будь-якого блиску, або, достоту кажучи, вона зникає в блиску трону, до якого близька; вона така могутня, що дотична до всього, й водночас така непомітна, що історія насилу завважує її.

Достоту так само, як уся адміністрація країни спрямовується однією колегією, керівництво внутрішніми справами майже цілком віддане під опіку одного агента — генерального контролера.

Розгорнувши будь-який альманах давнього порядку, ви знайдете в ньому свідчення про те, що кожна провінція мала свого особливого міністра. Але хто вивчає адміністрацію за документами її справ, той невдовзі помітить, що міністрові провінції надавалися тільки нечисленні й другорядні приводи для діяльності. Звичайний плин справ спрямовує генеральний контролер. Цей останній поступово зосереджує в себе всі справи, за яких виникають грошові питання, тобто майже всю державну адміністрацію. Він виступає послідовно в ролі міністра фінансів, міністра внутрішніх справ, міністра громадських робіт та міністра торгівлі.

Так само як у Парижі центральна адміністрація має, власне, одного тільки агента, вона має лише по одному агенту в кожній провінції. В XVII столітті ще трапляються великі шляхтичі, які називаються губернаторами провінцій. Це — давні, часто-густо спадкові представники королівської влади феодального періоду, їм ще віддають пошану, але вони вже зовсім не мають влади. Справжня урядова влада цілком належить інтендантові.

Це — людина незаможного походження, завше чужа в провінції, молода й така, що тільки-но починає свою кар'єру. Інтендант виконує свої повноваження не за правом обрання, народження чи купівлі посад: його призначив уряд із числа молодших членів королівської влади й будь-коли його можуть позбавити посади. Віддалік від цієї колегії він є її представником, і ось чому тогочасною адміністративною мовою його називають місцевим комісаром ради. В його руках зосереджуються всі повноваження, які має сама рада; всіх їх він виконує в першій інстанції. Так само як і ця рада, він водночас є адміністратором і суддею. Інтендант має взаємовідносини з усіма міністрами; в провінції він — єдиний утілювач усіх їхніх бажань.

Нижче за нього, і за його призначенням, у кожній окрузі стоїть урядник — субделегат. Інтендант — це, звичайно, новоявлений шляхтич; субделегат — завше різночинець. Проте він репрезентує всю сукупність уряду в маленькій, довіреній йому окрузі, як інтендант — у цілій губернії. Він підлягає інтендантові так само, як цей останній — міністрові.

Маркіз д'Аржансон розповідає в своїх мемуарах, що якось Лоу йому сказав: «Ніколи не повірив би тому, що я побачив, коли був контролером фінансів. Знайте, що французьке королівство керується тридцятьма інтендантами. У вас нема ні парламенту, ні штатів, ні губернаторів: від тридцяти рекетмейстерів, призначених на чолі провінцій, залежить щастя чи нещастя цих провінцій, їхній добробут чи злидні».

Ці урядники, які мали таку могутність, проте, затьмарювалися залишками старої феодальної аристократії й буцімто зникали в сяйві, яке ще оточувало її. Ось чому навіть тоді вони ледь були помітні, хоча їхня рука вже відчувалася скрізь. У спільноті шляхтичі мали над ними перевагу вельможності, багатства й пошани, завше пов'язаної із старовиною. В уряді шляхетство оточувало монарха й складало його двір, воно командувало флотом і очолювало військо; одне слово, воно робило те, що найбільше впадає в око сучасникам і надто часто привертає до себе погляди нащадків. Запропонувати вельможі обійняти посаду інтенданта означало б образити його; найубогіший природжений шляхтич у більшості випадків з огидою відмовився б від цієї посади. На його думку, інтенданти — люди, які втерлися в уряд, вискочні, призначені начальниками над городянами та селянами, а врешті, зовсім жалюгідні людці. Одначе ці люди керували Францією, як сказав Лоу і як ми побачимо це далі.

Почнемо з податкового права, яке, певною мірою, має в собі всі інші права.

Відомо, що частина податків здавалася на відкуп; щодо цієї частини в угоді з фінансовими компаніями вступала королівська рада; вона виробляла умови контракту й визначала спосіб вирахування. Решта податків, як, наприклад, подушне, поголовне і п'ятипроцентний збір, що їх встановлювали й збирали безпосередньо самі агенти центральної влади або це робив хтось інший під їхнім невсипущим контролем.

Королівська рада щороку негласним чином встановлювала обсяг подушного й численних додаткових до нього зборів, а також розкладку його між окремими провінціями. Отже, подушне рік у рік зростало без будь-яких попереджень і без галасу.

А що подушне було податком старим, то його розкладка та збір колись доручалися місцевим агентам, які більш-менш були незалежні від уряду й виконували свої повноваження за правом народження, обрання або внаслідок купівлі посади. Такими агентами були: вельможа, парафіяльний збирач, скарбники Франції та виборні. Ці види влади ще існували в XVIII столітті; але одні з них зовсім перестали збирати подушне, інші ж, якщо й збирали, то їхня роль при цьому була вельми другорядна й цілком підпорядкована. Навіть тут уся влада перебувала в руках інтенданта та його агентів: справді, він сам розкладав подушне між парафіями, керував збирачами й наглядав за ними, дозволяв відстрочки та полегкості.

А що інші податки, як, наприклад, поголівні, то стосовно них урядові не могли стати на перешкоді старі політичні сили; тут він діяв самостійно, без жодного втручання з боку тих, ким він керував. Генеральний контролер, інтендант та королівська рада визначали обсяг кожної частки.

Від грошей перейдімо до людей.

Іноді дивуються з приводу того, що французи так терпляче несли на собі іго воєнних наборів у добу Революції й згодом; але слід добре пам'ятати, що їх до цього привчили з давніх-давен. Рекрутству передувало народне ополчення, повинність куди важча, хоча й вимагала менших контингентів. Час від часу сільську молодь примушували тягти жереб і брали з її середовища певну кількість солдатів, які складали полки міліції, де служба тривала шість років.

А що ополчення було порівняно новою інституцією, то жодна з середньовічних політичних сил не мала до нього стосунку; все було доручено виключно агентам центральної влади. Рада