Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

- Михайле Ки­ри­ко­ви­чу! Я заздріваю, що в вас чу­до­вий го­лос; пев­но, ви співаєте. А заспівай­те ли­шень нам будлі-якої пісні, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся вже тро­хи з за­ли­цян­ням.

- В чо­му вже в чо­му, а в цьому я не ви­нен, і че­рез те нез­дат­ний до­го­дить вам, бо в ме­не був го­ло­сок, та по­зич­ки з'їли, як ка­жуть в при­казці: ко­лись співав, а те­пер не втну, бо старість на­по­ляг­ла на плечі й на­посілась на ме­не.

- Ще що ви­га­дай­те! Яка ж ва­ша старість? Це тільки в вас од­мов­ка, щоб не співать, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Лучче поп­росім Лю­бу Павлівну, щоб нам заг­ра­ла. Я ду­же люб­лю пос­лу­хать щось ме­ло­дич­не, гар­не. Ко­лись я й сам грав, але по­за­ки­дав усе те на задвірок.

Уласевич ніко­ли не грав ні на чо­му й на­си­лу ви­дер­жу­вав довгі му­зичні п'єси на фор­теп'яні.

Люба сіла за ро­яль і заг­ра­ла щось дрібне та ве­се­ле, та швид­ке. Пальчи­ки не­на­че пур­ха­ли по клавішах. Най­трудніші па­сажі ви­хо­ди­ли в неї яс­но й гла­денько. Лю­ба гра­ла, мов пер­ла­ми си­па­ла. Во­на тільки й лю­би­ла щи­ро та­ку ще­бет­ли­ву, пта­ши­ну му­зи­ку. За­ла спов­ни­лась му­зич­но­го ще­бе­ту, не­на­че гай нап­ро­весні - ще­бе­ту пта­шок. Щось пта­ши­не бу­ло навіть в її му­зичній впо­добі, як і в усьому в її вдачі.

Тоді як її пер­ший чо­ловік, наг­рав­шись нею дос­хо­чу, як гар­ною до­ро­гою лялькою, по­ки­нув її, вна­дивсь до сусіди й за­ко­хав­ся в неї, во­на з нудьги роз­ва­жа­ла се­бе му­зи­кою в са­мо­тині й вив­чи­ла сли­ве на­пам'ять ба­га­то ду­же труд­них п'єс. Во­на та­ки й ко­ха­лась в му­зиці ще змал­ку і вчи­лась її без то­го лінивст­ва, яке завж­ди бу­ває в па­ня­нок, кот­рих час­то си­лу­ють до му­зи­ки.

- А що, Ми­шук Ки­ри­ко­вич, чи не сісти б нам вве­чері за кар­ти? Мо­же б, і Тек­ля Опа­насівна з Ме­ла­сею сіли з на­ми. Га? - спи­та­ла Таїса Андріївна.

- Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

- Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

- Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

- Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

- Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, - ска­зав Елпідифор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

- А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку? - ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

- А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве? - спи­та­ла Лю­ба.

- Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Хоч во­ни й ма­ють маєтність, але гро­шей в їх ли­бонь бігма, а довгів чи­ма­ло в бан­ку й по лю­дях. Це я доб­ре знаю, - обізвавсь Елпіди­фор Пет­ро­вич.

- Є там в дов­гу в їх і моєї по­зич­ки на ти­ся­чок зо дві. Це ще дав­ня по­зич­ка. Але це дрібно­та. Не вар­то й зга­ду­вать, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- А справді оженім йо­го. До­ки він бу­де ти­ня­тись, ханьки м'ять та бай­ди­ки би­ти? Та й Ме­ласі час би вже дав­но вий­ти заміж. Чо­гось за­сиділась, - ска­за­ла Лю­ба.

- Неначе хтось білим ко­нем об'їхав двір, як ка­жуть в нас на Во­лині, - ска­за­ла Таіса Андріївна. - А мені ду­же б ба­жа­лось стать у при­годі Теклі, щоб во­на мерщій ви­да­ла доч­ку заміж. Ми ж вкупі з нею вчи­лись, вкупі роз­пус­ка­ли мо­лоді мрії, в один час і же­нихів собі прид­ба­ли й сли­ве ра­зом шлюб бра­ли. Тре­ба б за­хо­диться ко­ло цього во­ло­цю­ги, цього джиґуна й жев­жи­ка.

- А за­ходімся ко­ло йо­го й справді та нап­ра­ви­мо йо­го на цю спа­сен­ну дум­ку, - до­да­ла Лю­ба.

- Треба б йо­го по­ма­леньку на­мов­лять заз­да­легідь, а потім по­ве­зе­мо цього шту­ка­ря й бре­ху­на в Дер­качівку в гості до Гу­ко­вичів, - не­хай сам на свої очі ог­ля­не усе їх доб­ро й ха­зяй­ст­во, - обізвавсь і собі Елпіди­фор Пет­ро­вич, пах­ка­ючи й пус­ка­ючи ди­мок каб­луч­ка­ми вго­ру.

- Якби то­го ста­ро­го Гу­ко­ви­ча доб­ре струс­нуть, то, пев­но, [з] йо­го мож­на б нат­ру­сить з мірку червінців. Він, ли­бонь, тільки удає з се­бе нег­ро­шо­ви­ту лю­ди­ну, - за­ки­ну­ла Таїса Андріївна.

- Але ж, ма­мо, час би нам і одя­гаться, бо вже не ду­же ба­га­то ча­су зос­та­лось до спек­так­ля, - ска­за­ла Лю­ба.

І во­на пішла при­би­раться та че­пу­ри­тись в гар­де­роб­ну кімна­ту, а Елпіди­фор Пет­ро­вич пішов до сво­го кабіне­ту. Там по­чавсь справ­дешній об­ряд вми­ван­ня, уби­ран­ня та прик­ра­шу­ван­ня. Дов­го Лю­ба при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми; так са­мо дов­го вов­ту­зив­ся ко­ло своєї осо­би й Елпіди­фор Пет­ро­вич. При­че­пу­рив­шись, Лю­ба й Елпіди­фор ще по­сиділи який­сь час пе­ред дзер­ка­ла­ми, на­во­дя­чи бро­ви та підмальову­ючи й підво­дя­чи ус­та.

Аж че­рез дві го­ди­ни, вже при світлі, Лю­ба вий­шла в світли­цю, мов ран­ня зо­ря зійшла. Елпіди­фор вий­шов, не­на­че пов­ний місяць зійшов. На Любі жов­та шов­ко­ва сук­ня в кру­же­вах аж шипіла, аж свистіла по пар­кеті. Пун­сові ви­зубні кру­гом манішки на вип­ну­тих пер­сах надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до чор­них брів та до ка­рих блис­ку­чих очей. В ву­хах блис­ком та іскра­ми си­па­ли діаман­ти на зо­ло­тих се­реж­ках.

Незабаром влетів і Ула­се­вич, приб­ра­ний в фрак, з пенс­не на носі. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не теліпав­ся, звісив­шись че­рез увесь вид і якось тро­хи змен­шу­вав ви­лиці, що ніби дві пе­че­риці ви­пи­на­лись плис­ко­ва­ти­ми вер­шеч­ка­ми на лиці. Він був ніби ввесь вип­ра­ний, нак­рох­ма­ле­ний і блис­ку­чо виг­лад­же­ний. Зго­дом увійшла в світли­цю й Гу­ко­ви­че­ва з Ме­ла­сею. І Ме­ла­ся та­ки ба­га­то пок­ра­ща­ла, уб­рав­шись в яс­ну, буз­ко­во­го кольору сук­ню та за­вив­ши свою го­ло­ву в пер­шо­го па­рик­ма­хе­ра. Буз­ко­вий колір прис­та­вав їй до ли­ця. Пре­гар­на тро­ян­да, приш­пи­ле­на на білій маніжці в зе­ле­но­му листі, до­да­ва­ла їй мо­ло­дості й свіжості. Во­на дер­жа­ла в ру­ках новісіньке віяльце з жас­минів, та­ке са­ме, яке не­дав­но по­ка­зу­ва­ла їй Лю­ба, бо тільки що ку­пи­ла