Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Панно Доанно, я вам принесла щось. — Дівчина акуратно відкрила сумочку, в котрій була камера, і видобула з неї дрібний пакетик зі шкатулкою.

— Що ж? Цукерок ваших хвалених? Тоді не варто було приходити… — Доанна дивилася на неї краєм ока, і в ній не було й краплі інтересу. Тільки гострі іскри болю.

— Ні. — Гессі простягла їй пакуночок, обв’язаний стрічкою. — Це Аїден просив передати вам. Коли ви повернетесь. — Останнє дівчина додала від себе, адже Доанна поїхала після того, як брата не стало.

Такої різкої зміни годі було й чекати. Дівчина в білому раптом схопилася з крісла, сукня її майнула в повітрі, а тонкі й делікатні руки буквально вихопили пакунок із рук Гессі. Лице засвітилося ізсередини срібленим вогнем, волосся блиснуло хвилями шовків, плями рум’янцю, котрі аж ніяк не личили їй, затанцювали на щоках.

Раз — стрічка злетіла в повітря!

Два — обгортковий папір розірвано!

Гессі швиденько заготувала камеру й не чіпала Доанну жодним словом. Вона відчувала, що сьогодні мусить зробити одне з найважливіших фото, і від того пальці її дрібно тремтіли.

Наречена Аїдена спочатку побачила шкатулку. Вона провела по ній пальцем, обвела кришечку, тоді замок, погладила лілеї та схлипнула. І хитнулась. А тоді ноги перестали тримати її, і Доанна осіла на підлогу, мало не перекинувши свічку. Вона стиснула крихітну шкатулку в долонях і притиснула до грудей.

І схлипнула знову.

Тоді її пальці — тонкі, мов вітру струни, — відкинули кришечку, і вона охнула. Зі шкатулки випав на підлогу перстеник — дрібненький, якраз на її палець. Із зеленим каменем.

— От же ж!.. — Доанна тільки тепер помітила записку від Аїдена. Пробігла її поглядом, і очі налилися сльозами.

— От же ж! — повторила вона, притуляючи записку, кільце й шкатулку до себе. — От же ж Аїден! Аїд, Аїд, Аї-і-дхее…

Гессі подивилась на неї крізь видошукач. Братова наречена здалась їй живою людиною, а не тінню себе колишньої.

— О, Гесті! — видихнула вона й підвела заплакане лице на дівчину. — Гесті, люба! Брат твій!.. Не плач!.. Чуєш, оце він мені «не плач» пише! Ні краплі совісті! Не плач! Я ж розівчилася плакати, відколи він пішов… Я ж… розівчилася… жити… А він! — Вона простягла Гессі записку.

Її лице заливали сльози. І сяйво місяця. І широченна усмішка.

Гессі натиснула на кнопку камери.

Вікно світилося, коли дівчина вийшла і дивилася на нього через знайомі решітки в мурах.

Доанна сміялась. Доанна ридала. Доанна поверталася до життя. І хай цей шлях іще довгий, але початок уже є. А початок, кажуть, щонайменше половина справи.

А тепер на Гессі чекала довга прогулянка від вулиці Каменярів через нічну алею, відтинок парку, центральний проспект і аж до дому Оллішів. І холоднеча вже впала. І ноги дрібно тремтіли. А камера, здавалось, тягнула донизу.

— Юній панянці так подобається ловити світло місяця, що вона аж утекла з дому? — спитав хтось за спиною.

Гессі здригнулась. Закричати. І побігти. Тільки з камерою важко бігти. Але закричати вже, напевне, варто. Може, в Доанни вдома почують. А може, і ні. Батьки її старенькі. Двері важкі й міцні. Дворецького немає. Слуги-тіні, мабуть, сплять уже.

Тому вона просто озирнулась, тримаючи камеру обома руками, як щит.

Блакитні очі дивилися на неї з усмішкою. Як і минулого разу.

Гессі завмерла. Незнайомець хитнув головою. Здається, його волосся вилося кучерями. Хвилями. М’якими й легкими. Здається. Зовсім трохи. Блакитні очі сяяли, а проте більше нічого роздивитись у цій темряві не вдавалось, ніби й вона була зачарована, приховуючи його лице.

— Я тут… просто гуляю.

— Чудово! Юна панянка, котра гуляє вночі й сама, — що може більш інтригувати?

— Тільки потрійна начинка до пляцків, — відповіла дівчина фразою пані Моррінди. — Коли ти смакуєш і не знаєш, а що ж воно там намішано.

— Поза сумнівом, так. Яка ваша улюблена?

— Лимонна.

— От і добре. А моя малинова. А ще я прихильно ставлюся до шоколаду й вишень, але якщо їх у міру. А як ви поставитесь до того, щоб подивитись на світло місяця у дзеркалі ріки?

— Світло місяця? — Гессі спантеличено зиркнула на силует незнайомця.

— Так. У дзеркалі ріки воно найзагадковіше. І потім я хотів би порозглядати книжкові вітрини в Оллішів. Ви знаєте, де цей магазин?

— Так, — кивнула Гессі. Їй раптом стало тепло всередині. І ні краплі не здивувало те, що блакитноокий незнайомець любить розглядати місячне світло. І книжкові вітрини. Уночі.

А тоді вони йшли довго-довго.

Іноді Гессі здавалося, що вона йде зовсім сама, тільки довкола неї загоряється світло — то тут, то там боковим зором вона вловлювала зблиски золотавих струн, — але коли повертала туди голову, то нічого не бачила. І кроки її були легкі, і холод покинув її остаточно.

Сяйво місяця в річці справді виявилося прегарним — воно, наче плавлена ртуть, розтікалося по воді, а коли вкинути в неї камінець, то все хвилювалось і тремтіло.

Гессі задивилась у воду і побачила в ній силует незнайомця. Високий такий. І стало дуже весело. Цікаво, що сказала б Генріка, якби побачила її зараз, із таємничим красенем?

— Куди тече місячне сяйво? — спитала вона в незнайомця, уже не соромлячись ставити йому кумедні чи дивні запитання.

— В океан світла, звичайно ж. У місце, звідки все прийшло. І всі ми — теж світло. Ми — пісня на вітрі.

— Ви чули її? Пісню ту?

— Ні. Але мені досить знати, що вона є.

Біля дому Оллішів незнайомець уклонився Гессі, і його блакитні очі розсміялись весело-весело.

— Дякую за прогулянку, панянко. До повного щастя нам бракувало тільки дощу.

— Для чого дощ? — спитала вона, стоячи вже на