Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

Батько не завжди був таким. Раніше, в моєму далекому дитинстві, коли мама ще була жива — він був зовсім іншим. Милим, добрим, уважним та люблячим чоловіком і батьком. Він часто їздив зі мною на прогулянки в парк чи на річку, катав на велосипеді й дозволяв гратися в пісочниці. Я досі з теплом згадую ті часи.

Та ніщо не триває вічно. І наш маленький острівець щастя та любові потонув в океані зрад, заздрощів та втрати. Жахлива хвороба забрала життя у моєї мамочки, назавжди зруйнувавши наші життя.

Мені було важко втратити найріднішу й найдобрішу людину в усьому світі. Ту, котра дбала, голубила та розраджувала, коли я падала, ламала руку або ногу, чи просто плакала через смерть собачки. Мені було невимовно важко та боляче. Але ми були вдвох з батьком, й всіляко підтримували один одного. І я вірила, що витримаємо все разом.

Батько горював: днями пропадав на роботі, а вночі плакав у своєму кабінеті, розглядаючи спільні з мамою фотографії. Він не здавався й намагався бути сильним, проте це тривало не довго. Втрата коханою дружини стала настільки сильним потрясінням, що він просо закрився від усього світу й заборонив собі відчувати.

А через деякий час в його житті зявилася Ельвіра. Молода, вродлива, молодша від нього на десять років ефектна блондинка зачарувала його й вкрала у мене батька. Заледве в його житті з’явилася ця мегера Ельвіра, моє життя полетіло в Тартарари. Вона прийшла в наш дім і почала наводити свої порядки та встановлювати правила. Вона докорінно змінила мого батька, втокмачивши в його голову свої безглузді ідеї: посварила його з партнерами по бізнесу, змусила зрадити друзів та забути про власну доньку. Вона — справжня відьма. Прикро, та батько досі цього не зрозумів. Та чи зрозуміє коли-небудь, не відомо. Принаймні, я більше не беру участі у всьому цьому фарсі.

— Челсі...? — ніби чорт з табакерки перед очима виникла постать Ярослава.

Я спіткнулася й полетіла додолу. Каблука зламала, без сумніву. І здається, пошкодила гомілку. Різкий біль пронизав ногу. Я зашипіла й голосно зойкнула, вмить опинившись на дерев’яному паркеті посеред приймальні Попова.

І чому не дивилася під ноги?

— Ти як? — Чоловік допоміг мені підійнятися, притримуючи за талію.

— Все в порядку. Дякую.

Нога трішки нила та це дрібниці по зрівнянню з моїми відчуттями, котрі полонили серце.

— Впевнена, може викликати лікаря?

— Ні, все добре. Вибач, але я поспішаю.

Я пригладила складки на платті, розправила плечі й гордою ходою попрямувала до кабінету Попова. За спиною почувся гул та невдоволені викрики відвідувачів.

— Гей, панянко, тут черга взагалі-то! — викрикнув який чолов’яга років п’ятдесяти.

— Так-так, ми тут всі чекаємо, — підхопила слідом молода дівчина.

Я прекрасно розуміла обурення цих людей, й певно поводилася б точнісінько так само, будучи в їхньому положенні. Однак, я чекати не могла. Якщо мої здогадки вірні й Іващенко співпрацює з Садовською, то мене завідомо чекає провал.

— Знаю, панове, — мої куточки губ поповзли вверх, — але я не на прийом. Я принесла пану адвокату дуже важливі документи від Гліба Кулеби.

«Хай любий татусь вибачить мені цю маленьку хитрість!»

Обличчя багатьох витягнулися, а очі заблищали. Всі раптово затихли.

— Я лише на хвилинку, чесно, — мовила я й швидко забігла до кабінету Попова.

Адвокат підійняв на мене свій погляд кольору молодої трави й скорчив міну. Здивований! Ще б пак!

— Вона від Кулеби, — промовив хтось, увійшовши слідом.

Я оглянулася через плече. Ярослав. Якого?

— Вибачте, але у нас приватна розмова, — мовила я, натякаючи чоловікові з ліфта, що його присутність тут явно лишня.

Проте, мене не почули. Ба більше — просто проігнорували. Й навіть мій вбивчий погляд не переконав його.

— Від Гліба Вікторовича? — заговорив Попов, встаючи з крісла, — З якого це дива?

— Ми можемо поговорити на одинці? — поцікавилася я, — Без сторонніх.

— Якщо ви від Гліба Кулеби, то Ярослав ніяк не сторонній.

«Що? Він і мій батько?» Звичайно, тато багато з ким веде справи, та все ж.

Ярослав стояв неподалік мене на відстані витягнутої руки й нахабно розглядав мене. Знову. Вкотре. Однак, це було не так, як кілька годин тому, коли ми застрягли в ліфті. Зараз він не просто дивився на мене, він вивчав мене наче якийсь божевільний науковець, розглядав свою майбутню жертву. Бути піддослідним кроликом — зовсім не хотілося.

— Добре, — зітхаючи, видала я, — Я не від пана Кулеби. Просто використала гучне ім’я, аби вкласти хвилинку вашого дорогоцінного часу.

Попов приснув зі сміху, а Ярослав склав руки на грудях й насупився. Розчарований? Та невже?

— Смілий вчинок, — мовив Попов, — як для дівчинки.

— Мені є вісімнадцять і я можу себе захистити, — бовкнула, не думаючи й викликала черговий приступ сміху в адвоката.

— І тому ви прийшли в адвокатську контору? — Попов сміявся від душі, витираючи сльози.

Тільки от мені було не до сміху.

— Це зовсім інше, — я глянула на Ярослава й кивком голови вказала йому на двері, натякаючи, що варто нарешті покинути кабінет. Однак, цей впертюх навіть бровою не повів. Продовжував стояти й пропалювати мою душу своїми бездонними чорними очима.

— Добре-добре, — адвокат усівся в крісло, — уважно слухаю.

— Річ в тому, що я...