Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Під колесами заскрипів гравій, коли він звернув з асфальту на дорогу до будинку Мартіна Гауґена. У темряві все мало зовсім інакший вигляд. Дерева навколо садиби видавалися вищими й могутнішими. Від будинку віяло пусткою й негостинністю, не те, що вдень.

Вістінґ завернув на подвір’я і зупинився просто перед входом. Фари освітили порожню кухню.

Дощ барабанив по даху автомобіля. Вістінґ вагався, чи виходити йому з авта. Якби Мартін Гауґен був удома, він неодмінно визирнув би у вікно. Вістінґ дав трохи назад, щоб роздивитися, чи не з’явилися на гравії перед гаражем свіжі сліди від протекторів чи якісь інші ознаки присутності Мартіна. Зміна була лишень одна: зникла кішка.

Вістінґ потягнувся до важеля перемикання швидкостей, поставив його в нейтральне положення — двигун тепер пахкав на холостому ході. Відчиняючи дверцята, Вістінґ краєм ока помітив якийсь рух біля лівого кута будинку. Чиясь постать підвелася, мовби виросла з землі. Світло в салоні авта заступило темряву, він не міг нічого розгледіти і вже не мав певності, чи, справді, бачив тінь. Це й вітер міг щось підхопити з землі, а йому здалося, наче хтось лежав долілиць, а потім зірвався на ноги всього лиш за двадцять метрів від нього.

Вістінґ хряснув дверцятами й бігцем кинувся у той бік. Щось там таки було.

— Агов! — крикнув він і побіг іще швидше.

Те або той, кого він бачив, просковзнув тінню поміж деревами. Вістінґ кинувся вслід. Він послизнувся на мокрій траві, але втримав рівновагу. Гілки цвьохали по обличчю, зачіпали за боки. Він відгортав їх і мчав далі. Десь через сотню метрів спинився, щоб прислухатися, але чув лише дзюркотіння дощу й шум вітру, а ще своє захекане дихання.

Продовжувати погоню не було сенсу. Вістінґ повернувся до авта, сів за кермо, розвернув автомобіля так, щоб фари освітлювали те місце, де він бачив тінь. Потім знову вийшов з авта й ретельно оглянув землю, та не побачив нічого, окрім опалого листя й пожухлої трави. Важко було сказати напевно, але трава здавалася прим’ятою. Якщо він бачив, скажімо, порожню картонку, то вітер вже міг занести її далеко. А може, то заблукала якась звірина.

Він провів рукою по мокрому волоссі, підійшов до вхідних дверей, подзвонив, не сподіваючись, що хтось відчинить, натиснув на клямку. Замкнено. Знову обійшов будинок і піднявся на веранду. Там теж замкнено, і не видно слідів злому.

Якусь мить Вістінґ вдивлявся при світлі фар у ліс, але бачив лише суцільну темінь. Поглянув на вічко камери з внутрішнього боку шибки й сів за кермо.

Авто підстрибувало на гравійній дорозі. На перехресті він звернув праворуч, щоб перевірити, чи не припаркувався хтось віддалік. Проїхавши десь з кілометр, повернувся до перехрестя. Стежка, що починалася за будинком Мартіна Гауґена, виводила за лісом до шосе Е18. Якщо хтось, справді, мав намір залізти в будинок, то цілком міг залишити авто з того боку, але він не встигне об’їхати лісок і випередити зловмисника, як би не квапився. Тому Вістінґ поїхав додому, зняв мокрий одяг і перевдягнувся в сухе.

В одежній шафі стояли ще дві коробки з документами. Вістінґ розкрив одну й вийняв теку з матеріалами, що стосувалися колишньої дружини Мартіна Гауґена. У вітальні він прогортав протоколи, аж дійшов до фотографій шухляди в комоді в домі Інґер Лісе. У шухляді лежали речі Катаріни, зокрема і її книжка, яка зникла зі спальні. «Весільна подорож» Кнута Фальдбаккена.

Ні, Інґер Лісе Несс не могла вештатися поночі навколо будинку свого колишнього чоловіка. Мартін Гауґен для неї уже пройдений етап. Тепер у її житті сталися інші, драматичніші події. Вона зустріла нового чоловіка. Стосунки потривали всього лиш кілька місяців. Невдовзі після розриву чоловік познайомився з молодою дівчиною. Інґер Лісе випадково застукала їх на відкритій терасі однієї кав’ярні, зчинила бучу, і її вигнали взаший, коли вона спробувала побити нову кохану свого колишнього співмешканця. Але на цьому не скінчилося. Пізно ввечері, після закриття ресторану, вона простежила за парою до самого дому, стала під вікном і почала спостерігати, як вони роздягали одне одного у вітальні, перш ніж перейти до спальні. А тоді підпалила будинок.

Інґер Лісе склала під стіною подушки з садових меблів, облила їх займистою рідиною, яку знайшла біля мангала, і підпалила.

Випадковий таксист, помітивши і її, і полум’я, викликав пожежників. Обох коханців врятували, але будинок зазнав чималих пошкоджень. Ще тієї ж ночі Інґер Лісе арештували, а згодом засудили за підпал.

Вістінґ догортав до рапорту про психіатричну експертизу. Лікарі констатували параноїдальні й психопатичні симптоми, але неосудності не визнали, тож жінка сповна відбула свій вісімнадцятимісячний термін ув’язнення.

Вістінґ відклав документи, пішов на кухню й заклав капсулу в кавоварку. Доки кавоварка буркотіла й булькала, він дивився у вікно на будинок Ліне. На вулиці перед огорожею стояв автомобіль. Коли він заїжджав під гараж, його там не було. Якась нова модель. «БМВ», а може, й «ауді», тепер непросто визначити на око сучасні автомобілі. Хай там як, але авто було чуже, раніше він його тут не бачив. Воно стояло в тіні між двома ліхтарними стовпами. Розгледіти, чи хтось сидів у салоні, було неможливо.

Вістінґ набрав номер Ліне.

— Як Амалія?

— Нормально.

Вістінґ вимкнув світло в кухні, повернувся з кавою до вікна.

Тепер видно було, що в авті нікого немає, але не наважився запитати Ліне, чи хтось прийшов до неї в гості.

— То таки була моя кулькова ручка, — сказав Вістінґ.

— Та хіба має значення, чию ручку з’їла Амалія! Це була випадковість.

— Але мені прикро.

— Я знаю, усе гаразд, — запевнила його донька і знову повторила, що все сталося випадково, і його вини в цьому немає.

Вістінґ відпив кави з горнятка.

— У тебе хтось є в гостях?

— Ні, звідки ти взяв?

— Та я стою біля кухонного вікна. Просто побачив авто біля твого будинку. Може, завадив?

— Я дивлюся телесеріал, — запевнила Ліне.

Вістінґ почув, як вона підвелася з канапи.

— До речі, ти міг би в суботу посидіти кілька годин з малою?

Вістінґ зрадів, що йому вибачили.

— Звичайно! Куди ти зібралася?

— Ділова зустріч на роботі.

— В Осло? У тебе ж декретна відпустка!

— Так, але шефи хочуть залучити мене до одного проекту як фрілансера.

— Цікаво! Знаєш, про що йдеться?

— Саме про це й поговоримо. Я повинна там бути о дванадцятій. Ти не проти, якщо я о десятій приведу Амалію до тебе?

— Приводь! — усміхнувся до себе Вістінґ. — Поцілуй її на добраніч