Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Після розмови Вістінґ стояв біля вікна, попивав каву й дивився на будинок Ліне. Своїм зізнанням про кулькову ручку він ненав’язливо поцікавився, чи не має вона гостя. Йому було цікаво, чи не з’явився в житті Ліне чоловік, і це його авто стоїть під її парканом. Саме за подібними дрібницями він і шукав, гортаючи «справу Катаріни», незначними перекрученнями правди, які наводили на помилковий слід.

Він вже хотів відставити горня з кавою і знову взятися до паперів, як помітив чоловіка, що спускався вниз вулицею. Важко було сказати, звідки він вигулькнув. Чоловік був одягнений в темну незастібнуту куртку, поли куртки розліталися за кожним кроком.

Автомобіль оранжево блимнув, коли він відімкнув його пультом. Незнайомець швидким рухом відчинив водійські дверцята й сів за кермо. Завівся двигун, і спалахнули фари. Двірники зганяли дощову воду з лобового скла. Але роздивитися, хто саме сидить за кермом, було годі.

У вікні дитячої кімнати Вістінґ помітив Ліне. Вона дивилася на автомобіль.

За винятком хіба того, що автомобіль чужий, нічого ненормального в його присутності не було. Однак вироблена роками підозріливість змусила Вістінґа хоча б спробувати роздивитися реєстраційний номер, та завадила густа темрява. Автомобіль зник, а він не те що номера, навіть марки авта не розгледів.

8

Ранок був темний і похмурий. Вістінґ мусив зігнутися, рятуючись від вітру й дощу, доки дочалапав калюжами до авта.

Він поїхав відразу в поліційну управу. Дорогою ще раз спробував додзвонитися до Мартіна Гауґена. Його телефон досі був поза межею досяжності й перемикався на автовідповідач.

Вістінґ збирався поїхати до нього додому в першій половині дня, щоб все ретельно роздивитися при денному світлі, а вже щойно тоді починати офіційні пошуки.

Уже сівши на своє робоче місце, він нараз згадав про призначену зустріч зі слідчим з Кріпоса. Хоч би вона зайняла не більше години. Про що б на тій зустрічі не йшлося, відповідальність за це завдання він однаково мав намір перекласти на Гаммера.

Нічні рапорти патрульної поліції свідчили, що поліцейські цієї ночі байдикували. Дощ змусив сидіти в хаті навіть злочинців. Зафіксовано лише пограбування офісної будівлі біля Лоґена, незначна дорожньо-транспортна пригода та катер, який тонув біля причалу у внутрішньому порту, але пожежна залога встигла відпомпувати воду і врятувати його. А ще від рясних дощів стався зсув землі, і тепер ділянку шосе державного значення на північ від міста було заблоковано. Нічого особливо для відділу розслідувань і жодних повідомлень, які могли б прояснити ситуацію зі зникненням Мартіна Гауґена.

Ще до зустрічі о дев’ятій Вістінґ ще раз перевірив усі поліцейські реєстри. Нової інформації за ніч не з’явилося.

За п’ять хвилин до дев’ятої в його офіс зазирнув Нільс Гаммер.

— Він уже прийшов, — повідомив Гаммер.

Вістінґ підвів голову від паперів.

— Хто? — запитав, хоч добре знав, про кого йшлося.

— Стіллер, фацет з Кріпоса.

— Зараз прийду, — пообіцяв Вістінґ і знову поринув у читання документів.

То був циркулярний лист з поліційного директорату. Його можна було й пізніше прочитати, але щось змусило Вістінґа задемонструвати Гаммерові свою зайнятість.

— Він з «групи ДН», — додав Гаммер і подався убік кімнати для нарад.

Вістінґ ще прочитав два абзаци, але змісту так і не вловив.

«Група ДН» — назва новоствореного відділу, у віданні якого були давні й нерозкриті справи, призупинені або й закриті. Cold cases.

Вістінґ встав з-за столу й подався до кімнати нарад. Перед кожним стільцем уже стояла кава. Крістіне Тііс сиділа на чолі столу, біля неї — Нільс Гаммер. На протилежному кінці — стрункий чоловік у костюмі, з коротко стриженим темним волоссям. Побачивши Вістінґа, він підхопився зі стільця.

Вістінґ подав руку, привітався.

— Адріан Стіллер, — відрекомендувався гість.

Він був молодший, ніж Вістінґ собі уявляв. Тридцять п’ять, не більше, а це означало лише дванадцять-тринадцять років поліційного досвіду, максимум десять років роботи слідчим, а може, й того не було. У системі з’являлося дедалі більше слідчих з другою вищою освітою, окрім Вищої школи поліції. «Кредити» й дипломи дозволяють їм займати такі посади, для яких раніше вимагали набуття попереднього практичного досвіду в лавах рядових поліцейських.

Стіллер вийняв з внутрішньої кишені візитівку. Вістінґ ввічливо взяв її, сів поруч з Гаммером і вичікувально втупився у гостя на другому кінці столу. Той був ошатно вбраний, з гладко поголеним обличчям і нагадував якогось бізнес-адвоката або кіношного офіцера ФБР.

— Дякую, що погодилися прийняти мене з коротким візитом, — промовив Адріан Стіллер, кивнувши.

— Чим можемо допомогти?

Адріан Стіллер виклав перед собою шкіряну теку, розгорнув її й пробіг очима свої нотатки.

— Отже, я працюю в «групі ДН», — почав він. — У нашій роботі йдеться не лише про нерозкриті вбивства, але й про випадки зникнення осіб, які, евентуально, могли бути вбивством.

Вістінґ мимоволі нахилився ближче до столу. Адріан Стіллер пильно дивився йому в вічі. Очі він мав сталево-синього кольору, ледь почервонілі по краях, ніби перенапружив їх, забагато читаючи.

— Я приїхав до вас з приводу Мартіна Гауґена, — промовив він, примружившись до Вістінґа, мовби чекав від нього якоїсь реакції. — Так розумію, що ти, мабуть, саме та людина, яка знає його найліпше?

— Ви хочете знову підняти «справу Катаріни»? — запитав Нільс Гаммер.

Адріан Стіллер похитав головою, не зводячи погляду з Вістінґа.

— Ми працюємо з іншою справою — викрадення Надії Кроґ.

Вістінґ кахикнув. Надію Кроґ викрали наприкінці вісімдесятих. То був найрезонансніший випадок за всю норвезьку кримінальну історію.

— До чого тут Мартін Гауґен? — поцікавився він.

— Деякі моменти вказують на його причетність. Ми відновили справу й відкрили кримінальне провадження щодо нього як головного підозрюваного.

9

Адріан Стіллер сидів непорушно, спостерігаючи за реакцією присутніх. Він трактував слідство як стратегічну гру, в якій треба правильно розкласти пазли і в слушний момент розіграти правильні карти. Колег це також стосувалося. Стіллер був задоволений своєю роздачею карт.

На обличчі Вістінґа він завважив малопомітне, та все ж виразне посмикування. Рука Вістінґа потягнула по горня з кавою. Руки досвідченого слідчого були грубі, з прямими пальцями. Правий вказівний палець мав синюватий слід. Він досі носив обручку. Готуючись до зустрічі, Стіллер з’ясував, що дружина Вістінґа померла сім років тому, але обручку, сховану в ритвині в самому низу пальця, навряд чи зміг би зняти, навіть якби захотів.

Вістінґ притягнув ближче горнятко і якусь мить зволікав, підносити його до рота чи ні, мовби намагався в такий спосіб приховати, який він приголомшений почутим.

Жінка-поліцейський на протилежному кінці столу обручки не носила. На столі перед нею чистий нотатник, поряд педантично викладена