Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Читець, Бернхард Шлінк 📚 - Українською

Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

2 287
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Читець" автора Бернхард Шлінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 38
Перейти на сторінку:
них. Але вони незмінно знову постають мені перед очима, тож інколи трапляється, що я не раз проектую їх один за одним на внутрішній екран і змушений споглядати. Один з цих образів Ганна, що вдягає на кухні панчоху. Другий — Ганна, що стоїть коло ванни і тримає, випроставши руки, махрового рушника. Третій — Ганна на велосипеді, її сукня має на вітрі. Далі — образ Ганни в кабінеті мого батька. Вона була вбрана у смугасту біло-синю сукню — модну тоді сукню, що своїм кроєм скидалася на сорочку. В ній вона видавалась молодою. Вона провела пальчиком по спинках книжок і глянула у вікно. Потім обернулася до мене, то так рвучко, що поділ сукні на коротку мить обкрутився навколо її ніг, перше ніж знову вирівнятись. У її погляді світилась утома.

— Тут тільки книжки, які твій батько читає, чи є й такі, що їх він написав?

Я знав, що мій батько написав книжку про Канта і книжку про Гегеля, знайшов їх обидві й показав їй.

— Почитай мені трохи з них. Добре, хлопче?

— Я…

Я не хотів, але не хотів і відкидати її прохання. Я взяв книжку про Канта, яку написав мій батько, і прочитав звідти уступ про аналітику і діалектику, який ні вона, ні я однаково не зрозуміли.

— Досить?

Вона подивилась на мене, немов усе зрозуміла або ж немов її не обходить, що там розуміють, а що ні.

— Ти коли-небудь теж напишеш таку книжку?

Я похитав головою.

— Напишеш якусь іншу?

— Не знаю.

— Може, писатимеш п’єси?

— Не знаю, Ганно.

Вона мовчки кивнула головою. Потім ми з'їли десерт і пішли до неї. Я б залюбки спав би з нею у своєму ліжку, але вона не хотіла. Вона почувалась у мене вдома зайдою. Вона й слова не мовила, але показала це тим, як стояла на кухні та в прочинених дверях, ходила з кімнати до кімнати, роздивлялася батькові книжки, сиділа за вечерею.

Я подарував їй шовкову сорочку. Вона була фіалкового кольору, мала тоненькі шлейки, не закривала плечей та рук і сягала їй по кісточки. Сорочка іскрилась і полискувала. Ганна раділа, сміялась і променилася. Оглянула себе, крутнулась, протанцювала зо два па, глянула в дзеркало, хвильку роздивлялася своє відображення і танцювала далі. І цей образ Ганни лишився зі мною навіки.

13

Початок нового шкільного року я завжди відчував як своєрідний розрив. Але перехід із молодшого відділення сьомого класу до старшого становив надто вже велику переміну. Мій клас розформували й поділили між трьома паралельними класами. Досить багато учнів не переступили порога з молодшого відділення до старшого, тож чотири невеликі класи перетворили на три великі.

Гімназія, до якої я ходив, довго приймала тільки хлопців. Коли стали приймати й дівчат, їх попервах було так мало, що їх не розподіляли рівномірно по паралельних класах, а записували спершу до одного і тільки потім до другого та третього паралельних класів, аж поки вони всюди становили третину загального числа учнів. Але стільки дівчат, щоб їх можна було додати й до мого колишнього класу протягом минулого навчального року не набралося. Отож наш клас був четвертим паралельними класом, учились у ньому самі хлопці. Саме тому наш клас, а не якийсь інший, розформували й поділили між рештою класів.

Ми дізналися про це тільки на початку нового навчального року. Директор зібрав нас в одному класі й повідомив, що ми поділені, і як ми поділені. Разом із шістьома однокласниками я пішов порожнім коридором до свого нового класу. Нас розсадили на місця, що лишалися вільні, мені дісталося в другому ряду. Місце було окреме, але поряд було ще два, бо стільці тягнулись трьома рядами. Я сидів посередині. Ліворуч від мене сидів однокласник із мого колишнього класу, Рудольф Барґен, важкий і кремезний, спокійний і надійний гравець у шахи та хокей, з яким я в минулому ледве спілкувався, але невдовзі заприязнився з ним. Праворуч від мене, по той бік проходу, сиділа дівчина.

Мою сусідку звали Софі. Вона мала каштанові коси, карі очі, літню засмагу на тілі, вкриті золотавими воло-синками оголені руки. Коли я сів і глянув на неї, вона усміхнулась.

Я теж усміхнувся їй. Я почувався добре, радів, що починаю навчання в новому класі, й радів, що є дівчата. Раніше я придивлявся до своїх однокласників з молодшого відділення: вони, байдуже, були дівчата в класі чи ні, мали страх перед ними, цуралися їх, відгороджувались від них або ж дивилися на них закоханими очима. Зате я вже знав жінку, тож міг бути спокійним і товариським. Дівчатам подобалось. У новому класі я потоваришую з ними й завдяки цьому матиму повагу і прихильність усіх хлопців.

Невже і справді так було? Замолоду я почувавсь або надто впевненим у собі, або надто невпевненим. Я або видавався собі цілком неспроможним, незначущим, нікчемним, або ж гадав, що в — усьому досяг успіхів, тож мені має щастити в усьому. Почувшись упевненим, я долав і найбільші труднощі. Проте й найменшої невдачі вистачало, щоб переконати мене в моїй безвартісності. Повернення впевненості аж ніяк не було результатом успіху: з огляду на те, яких досягнень я, власне, сподівався від себе і за що прагнув мати визнання, кожен мій успіх був просто жалюгідним, а мій загальний стан залежав від того, чи відчував я цю жалюгідність, а чи таки пишався своїм успіхом. З Ганною протягом кількох тижнів було все гаразд, і то незважаючи на наші суперечки, хоча вона завжди виганяла мене, а я щоразу знову принижувався перед нею. Отож і літо з новому класі для мене почалося добре.

Я бачу перед собою наш клас: попереду праворуч двері, вздовж правої стіни дерев’яна рейка з гачками для одягу, ліворуч — вікна, крізь які видніє Гайліґенберґ, а коли на перервах ми підходили до вікон, бачили внизу вулицю, річку й луки на тому березі. Прямо попереду висіла дошка, поряд стояв вішак для географічних карт і таблиць, учительська кафедра і стілець на помості заввишки сантиметрів тридцять. Десь до рівня голови стіни були пофарбовані жовтою олійною фарбою, вище — побілені, зі стелі звисали дві матові круглі люстри. В класі не було нічого зайвого, ніяких картин, ніяких рослин, жодного додаткового стільця, жодної шафи з позабутими підручниками та зошитами або кольоровою крейдою. Коли важко було зосередитись, погляд линув до вікон або потай блукав від сусідки до сусіди. Софі, помітивши, що я дивлюсь на неї, поверталась до мене й

1 ... 11 12 13 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Читець, Бернхард Шлінк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Читець, Бернхард Шлінк"