Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський 📚 - Українською

Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

446
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Семен Жук і його родичі" автора Олександр Якович Кониський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 51
Перейти на сторінку:
можна объіхать увесь світ.

«Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?» питав ёго Жук.

– «Певно, що так; бо мова, як и реліґія. повинна бути – одна…»

«Що до реліґїї», перебивав Жук, «то се правда – бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?»

– «Мова більшости.»

«Се-б то Китайців?»

– «Більшости просвіченоі, цивілізованоі.»

«Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?»

– «Певно, що не наш.»

«Але й не Французи.»

И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.

Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: «помовчи язичку, – папки дам». Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом «новоі школи» він знав, де треба сказать тілько: «гм!» и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.

Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се – молоде деревце, котре росте на ґрунті того «нового духу», котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту – перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!..

От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.

IV

В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!

Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики… А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.

Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку… усе ожило.

Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає… А сонечко йде собі та йде; вже геть – геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.

– «Отак усі хозяіни роблять,» говорив Джур, будячи Жука. «Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу – славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини.»

«Та се я так з дороги,» одговорювався Жук; «завтра так не буде.»

Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.

– «Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур,» сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: «а се Иван Радіонович Хмара.»

Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:

– «Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник.» Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.

– «Раненько ви, паничі, встаєте!» сказала, сміючись, Соня.

– «Я раньше вас устав,» сказав Джур, «ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив.»

– «Хто спить, той не грішить,» обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.

– «Іж, іж!» шутковав Джур; «тобі редька користна, вона чистить кров.»

«От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав,» одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

– «Сироватка ще користнійша на кров,» вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: «давно навернулись на наші хутори?»

«Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?»

– «Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою.»

«Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу.»

– «Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями.»

«Хутір знаю,» говорив Жук, «та не був у ёму ніколи.»

– «Такий то ви добрий сусід,» усміхнувшись сказав Хмара. «Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату.»

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. – От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні її приймака. – «У Семенютівни довгий язик,» говорить було Жучиха; «а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік.» Так говорила Жучиха. – Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми,

1 ... 11 12 13 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"