Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

Небель, знову її побачивши, відчув, як його очі розширюються, аби повністю увібрати в себе знову обожнювану постать. Із майже болісним жаданням чекав він на ту мить, коли її очі в несподіваному спалаху радісного здивування розпізнають його серед гурту.

Однак вона з холодним виглядом пройшла мимо.

— Здається, вона про тебе вже не згадує, — сказав йому приятель, який стояв поруч і бачив те, що сталося.

— Так, не дуже! — усміхнувся він. — Шкода, бо ця дівчина мені справді подобалася.

Та коли лишився сам, заплакав над своїм лихом. Тепер, коли він знову її побачив! Як він любив її увесь цей час, хоча й думав, що більше не згадає! А тепер всьому кінець! Лясь, лясь, лясь! — повторював він, не усвідомлюючи цього. — Лясь! Усе скінчено!

І раптом: «А якщо вона мене не побачила? Звісно! Та звісно ж!». Його обличчя знову засяяло, і він ухопився за цю примарну ймовірність з глибокою переконаністю.

О третій годині по обіді він стукав у двері доктора Аррісабалаги. Його задум був простий: він проконсультується щодо якоїсь марниці з адвокатом і, можливо, побачить її.

Він пішов туди. Подзвонивши, почув, як хтось біжить через патіо, і Лідія, аби спинитися, мусила з силою вхопитись за скляні двері. Вона побачила Небеля, скрикнула і, прикривши руками легкість свого одягу, ще прудкіше втекла.

За якусь мить мати відчинила двері консультації і прийняла їхнього давнього знайомця поблажливіше, ніж чотири місяці тому. Небеля розпирало від блаженства, і позаяк сеньйора, схоже, не переймалася юридичними турботами Небеля, він уважав стократ за ліпше її присутність, аніж адвоката.

Він був як на жаринах від занадто палючого щастя. І позаяк мав вісімнадцять років, хотів одразу ж піти, аби на самоті, й уповні, насолодитися своєю незмірною радістю.

— Уже йдете? Так скоро? — сказала йому сеньйора. — Сподіваюся, ми матимемо щастя бачити вас знову… Чи не так?

— Так, пані!

— Усі в цьому домі дуже зрадіють… Гадаю, що всі! Хочете, спитаємо? — усміхнулася вона з материнським піддражнюванням.

— О, всією моєю душею! — відповів Небель.

— Лідіє! Зайди на хвильку! Тут є хтось, кого ти знаєш.

Лідія прийшла тоді, коли Небель уже підвівся. Підійшла до нього, очі її сяяли від щастя, і з милою незграбністю простягнула йому великий букет фіалок.

— Якщо вам це не завдасть клопоту, — повела далі мати, — ви могли б провідувати нас по понеділках… Що ви на це скажете?

— Це дуже мало, пані! — відказав юнак. — І по п’ятницях також. Ви дозволите?

Сеньйора розсміялася.

— Який ви нетерплячий! Не знаю… Послухаймо, що скаже Лідія. Що скажеш, Лідіє?

Дівча, яке не зводило з Небеля радісних очей, сказало йому просто в лице «так», бо саме йому призначалась її відповідь.

— Чудово. Отож до понеділка, Небелю.

Він заперечив:

— Чи дозволите мені прийти сьогодні ввечері? Нині надзвичайний день…

— Гаразд! І нині ввечері також. Проведи його, Лідіє.

Та Небель, який уже просто не міг встояти на місці, там само попрощався й утік зі своїм букетом із майже розтерзаними стеблами і з душею, яка вознеслася на сьоме небо від щастя.

Упродовж двох місяців у миті, коли вони стрічалися, в години, коли розлучалися, Небель і Лідія шалено кохали одне одного. Для нього, який був такий романтичний, що впадав у стан меланхолії через сіру мряку на дворі, ота рано розквітла дівчинка з її ангельським личком і блакитними очима, мабуть, була втіленням самого ідеалу. Для неї Небель був мужнім, гарним і розумним. Їхнє взаємне кохання потьмарювало тільки одне: неповноліття Небеля. Юнак, закинувши навчання, кар’єру й інші марноти, хотів одружитися. Він знав тільки те, що зовсім не може жити без Лідії і знесе все, що стоятиме цьому на заваді. Він передчував — чи радше відчував, — що скоро наскочить на підводний камінь.

Бо й справді, його батько, який був дуже невдоволений тим, що Небель через якусь карнавальну інтрижку втрачає рік, вирішив твердо розставити крапки над «і». Наприкінці серпня він заговорив із сином рішучим тоном:

— Мені сказали, що ти й далі навідуєшся до тих Аррісабалага. Це правда? Бо ти не удостоюєш мене жодним словом.

Небель побачив, що наближається буря, і його голос трохи тремтів, коли він відповідав:

— Я нічого не казав тобі, тату, бо знаю, що тобі не сподобається, коли я про це скажу.

— Ба! Можеш не завдавати собі клопоту, щоб мені сподобатися… Та я хочу знати про стан справ. Ти ходиш у той дім як наречений?

— Так.

— І тебе там серйозно сприймають?

— Гадаю, що так…

Батько пильно на нього глянув і забарабанив пальцями по столі.

— Чудово! Гаразд!.. Послухай, мій обов’язок — вказати тобі шлях. Ти добре знаєш, що робиш? Подумав про те, що може статися?

— Статися?.. Що?

— Що ти одружишся з цією дівчиною. Та завваж: ти вже в тому віці, аби принаймні все добре обміркувати. Ти знаєш, хто вона? Звідки? Ти знайомий із кимось, хто знав би, яке життя вона веде в Монтевідео?

— Тату!

— Чи знайомий ти із кимось, хто знав би, що вони там роблять! Ба! Не роби такої міни… Я не маю на увазі твою… наречену. Вона ще дитина, і тому не знає, що робить. Але ти знаєш, із чого вони живуть?

— Ні! І мені байдуже, бо хоча ти мені батько…

— Ну, ну, ну! Залиш це на потім. Не лише батько, це міг би тобі сказати будь-який порядний чоловік. А позаяк тебе так обурює моє запитання, то розпитай у того, хто захоче тобі розказати, які стосунки пов’язують матір твоєї нареченої з її швагром. Запитай!

— Так! Я знаю, що вона була…

— А, то ти знаєш, що вона була коханкою Аррісабалаги? І що він чи хтось інший утримують її дім у Монтевідео? І ти лишаєшся таким спокійним? Так, я знаю! Твоя наречена не має з цим нічого спільного, я знаю! Немає прекраснішого пориву, ніж твій… Та будь обережний, бо може стати запізно… Ні, ні, заспокойся! Я не маю жодного бажання образити твою наречену й гадаю, як уже тобі казав, що вона ще не заразилася тією розтлінністю, яка її оточує. Та якщо її матір хоче підсунути її тобі для шлюбу чи радше заволодіти капіталом, який ти успадкуєш по моїй смерті, то скажи їй, що старий Небель не готовий до таких оборудок і радше все це заберуть чорти,