Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

І я поглянув на годинник. Було вже по одинадцятій.

— Ви знаєте адресу того ательє?

— Воно називається «Вуличне фото» і знаходиться на Мюррей-стріт.

— Гаразд, — і я запалив ще одну сигарету. — А тепер час повертатися. Де я зможу вас знайти у разі потреби?

Тед нашкрябав телефонний номер на зворотному боці старого конверта і подав мені.

— Але ж ви будете обережні, чи не так? — попередив він мене. — Батько сказиться, якщо дізнається...

— Не турбуйтеся! — заспокоїв я його. — Я подбаю про це!

Він завів двигун і сказав:

— Сподіваюсь, ваша дружина не дуже за вас хвилюватиметься!

— Моя дружина? — перепитав я здивовано. — Але в мене немає дружини!

— Вибачте! — він знітився. — Я гадав, що леді, з якою ви прийшли...

Я розсміявся.

— Вона зовсім мені не дружина! Я зустрів її лише сьогодні ввечері. Ми обоє почувались самотніми, отож повечеряли разом.

— Зрозуміло. — Йому все ще було ніяково. — Мені здалося, що я її раніше тут ніколи не бачив. Вона дуже гарна, правда?

Я пробурмотів:

— Загляньте сюди якось на днях — я вас відрекомендую. Маленьке товариство їй не зашкодить.

— Із задоволенням, — сказав він, і обличчя його просвітліло. Він натиснув на газ і помчав уперед.

Я зайшов у хол і роззирнувся довкола. Там нікого не було, окрім дівчини за конторкою. Вона жувала жуйку і читала ілюстрований журнал. Не звела погляду, аж поки я не підійшов до неї.

— Доброго вечора! — привітався я.

Вона кинула на мене зацікавлений погляд і потяглася за ключем.

— 367-й? — запитала.

— Так, — я взяв у неї ключ.

Вона була невеличка, темноволоса і загалом гарненька. Мала пухкі губи та величезні очі, в яких застиг похмурий вираз.

— Ви у штаті готелю чи вас наймають погодинно? — запитав я, перегнувшись через стійку і неприховано захоплюючись її фігурою.

— Як би я не працювала, вас це не обходить, — відрізала вона, поправляючи пухкими пальчиками зачіску.

— А може, якраз і обходить. Я люблю критично мислячих дам.

Вона глибокодумно пережовувала свою жуйку, розправивши плечі.

— Не витрачайте на мене часу, — сказала вона. — Коли мені потрібне золото, то я відшукую його за допомогою землечерпалки.

Я витяг пачку банкнот і помахав ними перед нею.

— З усього цього я зазвичай скручую сигарети, — сказав недбало. — А гроші я тримаю в банку.

Вона блимнула очима і стала більш привітною.

— Можливо, ми якось зайдемо у ваш банк разом, — додала вона.

— Звісно ж — коли захочете! — відповів я, і бачачи, що мені вдалося викликати її інтерес, продовжив:

— А скажіть-но мені, хто зупинився у номері 369?

— Але ж номер 369 не зайнятий! — відповіла вона. — А вам навіщо?

— Невже я сказав «369-й»? — докірливо хитнув я головою. — Це вже третя моя помилка сьогодні! Я мав на увазі 365-й!

Вона подумки щось підраховувала.

— Я не можу давати відповіді на такі питання, — врешті сказала вона, підперши щоку рукою. — Це респектабельний готель!

— Радий це чути. — Я знову витяг свою пачку і вийняв із неї п’яти доларову банкноту. Сховав решту, поклавши п’ять доларів на конторку.

— То хто, ви кажете, мешкає у номері 365?

Її рука блискавично схопила банкноту.

— Чоловік на ім’я Джефф Гордон.

— Джефф Гордон? Хіба це не людина Старкі?

Її обличчя вмить закам’яніло, а вираз очей знову став похмурим.

— Не знаю, — відрізала вона і знову втупилася у свій журнал.

Побажавши їй доброї ночі, я піднявся нагору.

Вже в номері повісив капелюха на ручку дверей і підійшов до бару. Голосно тупав, щоби той тип за стіною знав, що я вже повернувся. Щедро налив собі віскі та всівся у крісло.

Непогано як на перший день роботи. Скидалося на те, що тих трьох дівчат викрали. Для них це стало нелегким випробуванням. І це означало, що вони або вже мертві, або їх вб’ють, щойно вибори завершаться. Старкі не дозволить, щоби вони багато патякали. В наші дні термін за викрадення був чималенький.

Виглядало так, наче все це затіяв Старкі. Макс Еслінгер був лише третьосортним політиком, котрий намагався викараскатися нагору. І поводився, як і всі третьосортні політики: йому було байдуже, хто постраждає — аби його вибрали. З Вулфом було інакше. Він справді намагався відшукати дівчат. Але і йому за великим рахунком було начхати на те, що з ними сталося; головне — переграти Старкі та Еслінгера.

Я пив віскі та думав про Теда Еслінгера. Принаймні, той був щирим і цим мені сподобався. Він навіть готовий був підставити батька — аби лише дівчата знайшлися.

А ця ідея з вуличним фото була цікавою. Слід буде цим зайнятись. Непоганий спосіб заманити дівчат, яких планувалось викрасти. Я замислився — чи дівчат убили одразу, чи їх запхали в машину, вивівши з ательє чорним ходом і вже звідти кудись вивезли?

Тоді згадав, що черевик, котрий належав одній з дівчат, було знайдено в якомусь полишеному будинку. Звісно ж, це могла бути й підстава, щоб відвернути увагу від фотоательє. Так зрештою я і вирішив. Інакше все це не мало сенсу.

Я випив ще віскі і втупився у стіну навпроти. Був цілковито впевнений у тому, що саме Джефф Джордан шпигував за мною та Мерієн.

Я підвівся, поставив склянку на комод і знову замислено глянув на стіну. А що, думка таки непогана, і її слід було чи спростувати, чи підтвердити.

Я вийшов із свого номера і постукав у кімнату № 365.

Чоловічий голос запитав:

— Хто там?

— Офіціант, — стиха відповів я.

Двері відчинилися. Я швидко підпер їх плечем та розчахнув. Високий, схожий на мавпу чоловік відсахнувся убік, мало не втративши рівновагу. І здивовано витріщився на мене.

Він був не з тих, кого радо зустрічаєш у темному провулку. Клишоногий, з довгими руками та пласким обличчям — все це укупі вельми нагадало мені орангутанга.

Але навіть стоячи отак із ним віч-на-віч, я все ще не був впевнений, чи це той самий тип, який нас переслідував.

Він пильно глянув на мене.

— У