Читати книгу - "Ковток повітря"

одружився, суттєво покращивши своє становище у суспільстві, батька відправили вчитися до Волтонської граматичної школи, куди всі фермери і заможні торгівці відправляють своїх синів. Дядько Ізекіль же полюбляв вихвалятися тим, що ніколи не сидів за шкільною партою, а читати навчився самотужки, проводячи вечори після роботи над книжками під недопалком свічки. Та він був кмітливішим за батька і будь-кого міг перемогти у суперечці. Ще й вільно цитував Карлайла[9] і Спенсера[10]. Батьку розумова діяльність давалася складно, книжок він не сприймав, та й писав з помилками. Недільний вечір — єдиний час, коли він дозволяв собі розслабитися, тоді батько сідав біля каміна «погортати газету». Найбільше він полюбляв тижневик «Люди», мати ж віддавала перевагу «Новинам звідусіль» — там, як їй здавалося, більше писали про вбивства і гучні злочини. От і зараз вони у мене перед очима: недільна літня днина (ну звичайно, літня), у повітрі й досі пахне тушкованою свининою з овочами, з одного боку біля каміна сидить мама — читає про чергове вбивство і вже починає куняти, з іншого — батько, в капцях і окулярах, повільно ковзаючи поглядом по рядках тексту. М’які обійми літа, калачики на підвіконні, щебетання шпака за вікном, я сиджу під столом, уявляючи, що скатертина — то мій намет. Трохи пізніше, за чашкою чаю, вприкуску з редискою і цибулею, батько переповідатиме все, що прочитав: про пожежі, про кораблі, що затонули, про світські скандали, про нові повітряні апарати і про малого (я помітив, що новини про нього з’являються у газетах принаймні раз на три роки), якого просто посеред Червоного моря проковтнув кит, але за три дні виплюнув живим, хоч і вкритим товстим шаром його шлункового соку. До останніх двох історій батько поставився зі скепсисом, проте в решті випадків усе, про що писали газети, сприймав за щиру правду. До 1909 року ніхто у Нижньому Бінфілді навіть повірити не міг, що люди колись зможуть літати. Всі дотримувалися тієї самої думки: якби Господу було завгодно, щоб ми вміли літати, він би наділив нас крилами. На це дядько Ізекіль відповідав: принаймні колеса в нас уже є, хоча в успіх повітряних апаратів не йняв віри навіть він.

Заскочити до «Георга», щоб перехилити півпінти пива, батько міг хіба що в неділю після обіду чи якогось вечора серед тижня. Зрештою, йому було не до цього — постійно був чимось заклопотаний. Не можу сказати, що у нього було так уже й багато справ, та він не сидів без діла — то порався в сараї у дворі, перекладаючи мішки з товаром, то ретельно підбивав рахунки у закутку в крамничці. Батько був напрочуд порядною і чесною людиною — завжди переймався тим, аби клієнти отримали гідний товар, і навіть не думав про те, щоб когось надурити, що, варто сказати, аж ніяк не гарантувало успіху власної справи навіть у ті часи. Він би згодйвся для якоїсь офісної роботи — поштмейстера чи чергового по станції. А от позичити грошей для розширення справи у нього була затонка кишка, та і для збільшення асортименту товару йому бракувало уяви. Цікаво, що єдиним випадком, коли запрацювала його фантазія (він розробив новий корм для співочих птахів — «Суміш Боулінга», який став доволі популярним далеко за межами нашого містечка), він завдячує дядькові Ізекілю. Той полюбляв птахів — тримав силу-силенну щигликів у своїй темній лавці й вигадав теорію, за якою через одноманітність корму пернаті в неволі втрачають своє природне забарвлення. Батько ж у дворі на невеликому клаптику землі висаджував під сіткою видів зо двадцять різних трав, а потім почав висушувати їх і перемішувати їхнє насіння зі звичайним канарковим насінням. Мушу визнати — у снігура Джекі, якого підвісили у вітрині як рекламу «Суміші Боулінга», пір’я тьмянішим не стало.

Мати, скільки її пам’ятаю, завжди мала зайву вагу. Це від неї, поза сумнівом, я успадкував гіпофізарну недостатність, чи як там зветься те, від чого товстішають.

Вона була дебелою жінкою, значно вищою за батька, зі світлішим волоссям і пристрастю до чорних суконь. Та без фартуха її можна було побачити хіба що в неділю. Вам може здатися, що я перебільшую, але так насправді й було — у моїй пам’яті вона залишилася постійно заклопотаною приготуванням їжі. Пам’ять часто-густо викарбовує у наших спогадах людей за якимось конкретним заняттям чи акцентує увагу на певній деталі. І складається враження, що вони тільки цим постійно і займалися. Як от з батьком — щоразу, коли згадую про нього, бачу за прилавком у роздумах над рахунками: волосся в борошні, в зубах — огризок олівця; чи з дядьком Ізекілем — назавжди запам’ятав його зморшки на блідому обличчі і те, як він ляскав себе по фартуху й різко випрямлявся; так само і з матір’ю: постійно згадую про неї за кухонним столом, руки по лікоть у борошні — вона вимішує тісто.

Знаєте, які тоді були кухні: просторі, темні, зі сволоком через усю стелю, кам’яною підлогою і льохом унизу. Все таке велетенське, принаймні, так мені здавалося в дитинстві. Здоровенний кам’яний злив, в якому замість крана була залізна помпа, посудна шафа на всю стіну завдовжки, величезна пічка, що жерла, певно, з півтонни палива за місяць і розгорялася цілу вічність. Мати місить біля столу тісто; я повзаю довкола, граючись зі шматками деревини, вугіллям і розставляючи пастки на тарганів (тоді вони були мало не в кожному кутку, а виманювали ми їх пивом), і час від часу підповзаю до столу, аби вициганити щось поїсти. Мати не дозволяла «вхопити щось наспіх». Зазвичай, я чув від неї те саме: «Ану, геть звідси. Не дозволю тобі зіпсувати апетит перед вечерею! Потерпи трохи». Та іноді мені щастило, і матір відрізала тоненький шматочок скоринки у цукрі.

Мені подобалося спостерігати, як мама порається з випічкою. Завжди із задоволенням споглядав за майстерною роботою інших. Тільки погляньте на цю жінку: кулінарія, а особливо робота з тістом — її стихія. Вона з таким старанням і сумлінням розминає його руками, що мимоволі починаєш уявляти священника під час церковного обряду. Власне, так вона про себе й думає. Своїми дужими рожевими руками, постійно вкритими борошном, мати здійснювала напрочуд вправні рухи. Яйця хутко перетворювалися на піну, начинка миттю набивалася в тісто, качалка теж не лежала без діла. Спостерігаючи за тим, як вона готує, ти відразу розумів — це її стихія. Решта не надто її цікавила — хіба що недільні газети та останні плітки.