Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Чоловік, який одного дня оселився в однокімнатці сусіднього будинку... Якось ми зустріли його вдвох із матірʼю. Між ними щось відбулося — наче пробіг струм, від якого я, який перебував поблизу, отримав опіки. Я ще не знав і заледве здогадувався, що й до чого.

Вже було пізно, вже давно наш настінний годинник, оправлений у лаковане дерево з візерунком, що завершувався під циферблатом двома зчепленими кільцями, пробамкав північ, а я чув, як мати схлипує у своїй кімнаті, що колись, у часи, про які я нічого не пам’ятаю, була їхньою спільною з батьком спальнею.

На роботу мама добиралася тролейбусом. «Іди вже і бережи себе», — відсилала вона мене похапливо, не бажаючи, щоб я був свідком її боротьби за місце всередині, в якій вона була приречена на перемогу. Коли ж усе-таки зазнавала поразки, їй тим більше не хотілося, щоб я опинився поруч. Поправивши берет і зачіску, вона стояла і готувалася до наступного раунду, в якому вже точно не мала права схибити.

Як ото гравець в розпачі робить ставку, тоді як краще було б утриматися, вона, якій не пощастило опинитися в салоні повністю, залишала там, наче візитку, руку, ногу чи бодай сумочку, з якою їздила на роботу, ніколи не розлучаючись, мов із частинкою себе, сполученою з рештою тіла елегантними, дещо потріпаними дужками. Водій не наважувався рушати, даючи моїй мамі час змиритися з очевидним.

Чоловік, який оселився в сусідньому будинку, — мій батько. Вони прагнули зближення, шукали шлях одне до одного, проте так і не знайшли. Мабуть, я був тим, хто мав би підтримати їх, але я й сам був добряче заплутаний і збентежений, мені виповнилося тоді п’ятнадцять.

Він завжди в тому самому костюмі — коли свято і коли складає, як оце допіру, картон з-під печива, борошна і макаронів. Усім до всіх байдуже — можливо, так на краще. Ніхто не встряє в чуже життя, не лізе з розпитуваннями та повчанням. Життя похапцем, а людина — істота, що метушиться, не маючи куди, якщо вдуматися, поспішати.

Як я був малим, мене ніхто не наганяв, хоча іноді я й отримував прочуханки за невиконані домашні завдання, дрібні проступки — споганену каструлю, в якій варив крем, поламану пральну машину, до якої мамі довелося викликати майстра. Каструлю я заховав, однак мати її відразу знайшла — відчинила дверцята шафи, куди місяцями не зазирала, заціпеніла, забувши, по що прийшла, і раптом побачила її, в якій заварний крем згорів разом з емаллю. Пралку я, зрозуміло, сховати не міг.

Каструлю так і не пощастило відчистити. Щоразу, коли в суботу, впоравши справи, мама вкотре, не полишаючи надії, бралася відшаровувати її, я чув характерний звук — шурхіт моєї провини, що моментами скидався на жалісливий писк, її улюблений посуд, в який відтоді ми скидали недоїдки; їй хтось колись подарував його — здається, родичі, коли вони з татом одружилися.

Я не сказав би, що вони одружились зарано, двадцять три роки — зрілий вік. Чому народився саме я, а не хтось інший? Вони не могли передбачити, якою буде їхня дитина, в ті часи вони навіть не могли знати, хто народиться — хлопчик чи дівчинка. Життя колись було більшою таємницею.

Все виявилося доволі просто, я з’явився на світ у пологовому будинку на іншому кінці вулиці — в тому самому, де народилися наші діти. Перше слово, яке я сказав, було «уа», друге, до якого пролягло кілька років, — «мама», третє — «ти», оскільки сторонні до мене саме так зверталися. А потім — потім людина стає дорослою. «Ти», яким я був, виріс. Чому все так швидко? Якби хтось запитав мене, я охоче затримався б тут на сто і на двісті років. Тоді, може, й набридло б, однак не раніше.

Якось я узявся підраховувати, скільки разів ходив цією дорогою. Сто тисяч, двісті, мільйон? Якщо захотіти, дуже легко з’ясувати з похибкою в кілька сотень, а може тисяч разів, які, втім, ніщо, коли облік на порядки значніший. Як мінімум — раз на день звідти і раз назад. По п’ять, десять і більше, особливо в дитинстві.

Найгірше — брехня. Нескінченна брехня, в яку примушують вірити — дурманом, ошуканством, погрозами. Ми вчимо наших дітей важливим для нас ідеалам, тоді як дійсність — цілком інакша. Вони нам не простять цього. Передусім — ми собі цього не простили б, ти і я.

Страшно, коли немає перспектив. Та я й зараз упевнений — одного дня все зміниться. Так, я торочу це двадцять років. Можливо, потрібно ще двадцять — більше, ніж можна собі дозволити, великі зміни так швидко не стаються. Так, я знаю, тоді я помилився. Ми занапастили нашу молодість у святій вірі, що два-три роки — і все буде по-іншому, докорінно зміниться, ми житимемо у вільному і справедливому світі. Якщо не можеш змінити життя суспільства, зміни своє власне. Мені це здавалося надто егоїстично. Ти й сама була сповнена сподівань.

Для дорослих людей

Перший спогад визначає подальше життя — здавалося б, рідко коли це справджувалося з такою очевидністю, як у випадку мого друга. Визначною особистістю він не був, якщо не зважати на маєтності і зв’язки, а також орден четвертого ступеня, який вручили йому з нагоди п’ятдесятип’ятиліття, як ото вшановують за доробок, коли бракує яскравого досягнення.

Наївно гадати, що з історії можна винести який-небудь урок. Мій батько повторював: «Єдине, що з неї можна винести, якщо поталанить, — ноги». Він пережив голод, війну і Сталіна. Водночас, він пережив щось, що винагородило його за найгірші жахіття, — кохання до моєї матері. Про свої почуття він заводив мову до останніх хвилин, відійшовши з її ім’ям на вустах, блаженний, усміхнений, ніби поринув у солодкий сон. Людину тримає мрія, мого батька вела крізь життя любов. Любов — як багато вона спроможна! Жовтогаряче сонце, що випромінює тепло і світло. Скільки проминуло цивілізацій, скільки було затіяно війн, скільки всього створено і зруйновано, а сонце як сходило, так сходить. З різновидів смерті, які відкривалися перед ним у різний час, він обрав цей останній — заснути зі спогадом про кохання.

Кам’яна брила й кілька рядків — його улюблених,