Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі"

В цей же момент, моя змучена останніми переживаннями і страхами свідомість, дала збій.

Перед очима несподівано стрімко попливло, змішуючи фарби і перетворюючи звуки на суцільний гул. Голова різко пішла колом, та замість того, щоб щось відповісти, я відчула, що непритомнюю, падаючи кудись в густу темряву.

Отямилася в якійсь незнайомий мені кімнаті, й ледь продервши очі почала здивовано оглядатися. Приміщення, в якому я опинилася, було схоже на п'ятизірковий  готельний номер.  

Інтер'єр цієї кімнати  виявився доволі функціональним, й лаконічним, та в одночас неймовірно стильним. Кожна деталь меблів або декору виглядала підчоркнуто дорого, але при цьому це виглядало гармонічно, тому знаходиться тут було дуже комфортно, навіть приємно.  Та нйаголовніше що відразу кидалося в очі, це бездоганна чистота, до скрипу стерильна, як у хірургічному кабінеті. Навіть простирадла на яких я зараз распласталася, віддавали іскристою білизною, та запахом гірської свіжості.

Стоп, чому це я лежу на ліжку, та ще у зовсім незнайомому мені місці. Різко підірвавшись від чого в голові одразу запаморичалось, я критично себе оглянула.

На мое полегшення, була я, в тому ж одязі, що й напередодні. Біла бавовняна сорочка і чорні костюмні штани.  На мені, тільки  було відсутнє взуття.

Бог ти мій, де я? Що зі мною сталося?

Невміло сповзши з величезного ліжка, я мишею прошмигнула до найближчого вікна. Намагаючись  по дорозі нічого не зачепити, та не знести. Бо у тілі ще відчувалась неймовірна слабкість і мене не на жарт похитувало.

Не встигла я навіть визирнути з-за білих портьєр, щоб подивитися де я знаходжусь, як несподівано у замковій щелині почувся скрегіт.

Злякавшись, я, опроміттю кинулась назад, до ліжка, що лягти. Та щей для правдоподібності прикрила очі, ніби сплю. У скронях же набатом стукало паничне усвідомлення, що мене замкнули на замок. І це може означати лише одне, я ні як не можу бути у готельному номері,  я у когось дома, і я - полонянка.

Коли почула, як з тихим скрипом відчинилися двері, напряглась усім тілом.  Звук важких чоллвічіх кроків потопаючих у м'якому ворсі килима, накрив жахливою панікою. З останніх сил я намагалася вирівнити дихання.      

Несподівано почулося деренчання посуду та далі все затихло. Полежавши так ще хвилин п'ять, я нарешті наважилася розплющити одне око, та  від побаченого одразу всполахнулася.

- А я знав, що ти вже прийшла до тями, - хохотнувши, весело констатував зовсім незнайомий мені хлопець.  

На вигляд йому було не більше двадцяти п'яти. Досить симпатичний короткострижане темне волосся, гарні правильні риси обличчя, високий зріст.

Статна спортивна фігура давала зрозуміти, що хлопець не гребував заняттями у залі.  Та найголовніше що більші за всього притягувало у його зовнішності, це очі.  Відмацького темно-зеленого, та я б навіть сказала болотяного відтінку. В яких баламутними вогниками танцювали веселі іскорки.

- Хто ти такий? - злякано прохрипіла.

- Мене звуть Натаніель. Але ти можеш звати мене просто Нат. З сьогоднішнього дня я   твій особистий охоронець.

– Який ще охоронець? Від чого, або від кожного мене треба охороняти, - не розуміючи, що відбувається, перепитала я.

- Поки що думаю, від самої себе, а там подивимося, - хитро підморгнув.

- Слухай Нат,  чі як там тебе, це якась помилка. Мене, напевно, з кимось переплутали. Мені  їхати треба, ти розумієш, - швидко затараторила, намагаючись тишком злізти з ліжка, та кидаючи обнадійливі погляди на відчинені двері.

- Навряд чи шеф тебе кудись відпустить, - невинно потиснувши плечами, відповів хлопець.

- Ємельянов? – з жахом перепитала. Відчуваючи у роті солоноатий присмак, від підкативших сліз.

- Та ні, який ще Омелянов, Корецький, - распливаючись у недобрій пошмісці, відповів хлопець.

І тут до мене нарешті дійшло. І той голос, що я почула перед тим, як знепритомніти. І це місце...

Адже ж я дурепа, я ж так і не пішла на зустріч з ним, так і не віддала обіцяні гроші. Матінко моя, це може означати тількі одне, я, сама того  не розуміючи мимоволі, погодилася на його умови, стати його іграшкою. Безправною рабою, лялькою в руках жахливого ляльковода.

Мене огорнуло холодною хвилею розпачу та безвиході. І я відчула, що знов знаходжусь на грані щоб знепритомніти.

- Нат, -  пітдавшись паніці, я різко підірвавшись з ліжка, істерично вчепилася в комір чоловічої сорочки. - Мені потрібно терміново з ним  переговорити. Все не так, як він зрозумів. Я маю гроші, майже всю суму. Просто мене затримали, я і не думала ігнорувати нашу з ним домовленість,  так вийшло розумієш?.  Я мушу негайно йому все пояснити, - голос уже зірвався переходячи в хрипкий всхлип.

Хлопець спокійно підніс руки до моїх стиснутих кулаків та повільно віддер мої побілілі пальці від ворота своєї сорочки. І натиснувши мені на плечі, змусив силою знову сісти на ліжко.

- Слухай, як я можу до тебе звертатися?

- Арина.

- Добре. Арино, у тебе буде можливість поговорити з шефом. У будь-якому разі він не звір. Я не зовсім розумію про яку домовленість ти ведеш мову. Але зараз тобі краще заспокоїться та поїсти. Вигляд у тебе виснажений.

Я згідно закивала головою.

Враз погляд у хлопця помінявся і він з веселого і безтурботного, перетворився на пропаленого життям чоловіка.

- І ще Арина, ти звичайно дівчина симпатична і таке інше. Але насамперед я працюю на свого господаря. І ніякими бабськими хитрощами мене не проймеш.

Я здивовано зиркнула на хлопця, що височив надімною. Його погляд красномовно пройшовся по моїх грудях. Я опустила очі, і із соромом побачила що моя сорочка була майже на повністю розсьібнута, а крізь ажурний ліф, просвічувалися рожеві соски.

Швидко запахнувши сорочку, відчула, як щоки налилися рум'янцем, від збентеження.

- Пробач, будь ласка, - тихо промовила, опускаючи вії.

- Тобі нема чого вибачатися Аріна. Але надалі будь обережнішою, не всі такі витримані як я. Нехай навіть, якщо ти поки що, не доторкана.